Виграй мене - Ольга Манілова

Чи існує в житті щось більш засмучуюче, ніж заснути просто під час суперечки з Кувалдою?

Авжеж існує: це прокинутися і виявити, що він уважно розглядає тебе, нависаючи неосяжною тінню з іншого боку автівки.

Він навіть із місця не зрушується, продовжуючи впиратися в відчинені дверцята автомобіля.

— Поспиш далі вже в номері, — несподівано тихо каже Варварук і піднімає мій рюкзак. — Давай, йдемо.

Світанок здається сутінками, але повітря настільки приголомшливо свіже, що я тупцюю на одному місці зовсім не через те, що не хочу йти в гостинний двір. От би подихати ще хвилин п'ять.

Парковка біля гостинного двору порожня, а тьмяна самотня вивіска сигналізує, що мандрівників у цьому благому місці біля заправки зустрічають не часто.

Я протираю очі кулаками й позіхаю на весь рот, і натрапляю на злегка насуплений погляд капітана "Барсів". Тож рот я захлопую. Швидко.

Ніколи б не подумала, що він такий бука насправді.

— Ключ від Уруса я сховаю під подушкою, тож навіть не сподівайся, — але посмішка сповзає з його обличчя, коли я посміхаюся у відповідь.

— Та я начебто просто можу вийти з будівлі і зловити попутку.

Мені здається, що навіть усі пташки на сусідніх деревах злякано розлітаються, коли пан Чарівність несамовито плескає всіми дверцятами свого товстобокого монстра.

Учора ми з ним сперечалися понад дві години з приводу того, як саме протікатиме «наша» поїздка. І весь цей час машина не рухалася, тож ці дві години ми втратили.

Я запропонувала мінятися місцями, щоб зменшити ризик його засинання за кермом, але Кувалда навіть не став слухати.

— Вибач, — доволі ввічливо сказала я тоді. — Але я не можу їхати туди тиждень. І ще й зупинятися в хостелах з будь-якого приводу. Я взагалі ненавиджу... готелі.

— Не повіриш, але я теж не збираюся зупинятися в хостелах, — різко повернув він кермо, щоб заїхати за ще однією порцією кави. — Дорога Анастасіє, на борту нашого літака тільки один капітан, і це той, хто зараз за штурвалом. Я просто не можу витрачати останнє волосся на твої дитячі травми.

Звісно, Кувалда свого домігся, і тепер я на самоті тягнуся за ним до входу в гостинний двір.

На самоті, бо громило відібрав у бідної дитини навіть рюкзак.

Чесно... я навіть погляду від рюкзака не відводжу. Бо там, у правій бічній кишені, у пом'ятій коробці лежить мій другий вимкнений телефон. Старий, із кнопками.

І я краще помру, ніж дам Кувалді його знайти.

— Навіть якщо вода всього лише тепла, це чудово, — злегка кривувато, але чарівно посміхається він жінці у фойє. — Мені, зробіть ласку, номер із краєвидом на долину, — майже мрійливо каже цей дикун, який ще сім годин тому тягнув мене і мою відірвану п'яту кеда через усю трасу до Урусу.

Гм, "на долину"?

Це він про невелику ділянку, праворуч від якої смердить стихійне звалище?

— Ой не варто нічого підписувати, — щебече адміністраторка. — І ми вам подвійну порцію рушників підготуємо. У подарунок, усе в подарунок! — хихикає вона.

На його місці я б образилася, тому що вона натякає, що нормальним рушником таку тушу, як у нього, не витерти, але Кувалда відгукується глибоким, трохи хрипким сміхом, і клянуся, ця жінка червоніє.

І сміх у нього, як у наймерзеннішого індика в селі, якого всі сусіди мріють приготувати на обід.

— А вашу... доньку теж записати на обід? — заправляючи локон за вухо, цікавиться адміністраторка.

Уся ця картина протягом п’яти хвилин так дратує мене, що я просто не можу проґавити цей чудовий момент.

— Ні, — похмуро відповідаю я, — мені заборонено їсти до шостої вечора. І після восьмої.

Кувалда весь цей час вочевидь збирався відповідати на запитання, але теперь можна відстежити точний момент, коли до хокейно-заумних мізків доїхало, що саме в нього запитали.

Готова посперечатися на мій рюкзак, він збирався спочатку перепитати "яка донька?"

— Їй дозволено їсти, — відрізає Кувалда і від колишньої чарівності залишається лише ефектний поворот його плечей. Потім він застигає, обдумуючи сказане, і ретельно переборює хвилю гніву. — І це... не донька, — хрипло доводить він. — Не моя. Донька.

Жінка кидає на мене обережний погляд, а я дивлюся на неї очима, в яких я приберегла всі печалі світу. Мій фірмовий погляд.

Так і тягне сказати, що "тато мене не визнає", але вмирати рано не хочеться.

Ну ось, він вже мене підштовхує плечем вперед, і важко дихає в потилицю, але хоча б рюкзак мені повернули.

— Ще один такий жарт, і ми будемо їхати до Поясків цілий рік, — мерзенно шепоче Кувалда мені на вухо.

— Вона сама сказала про доньку!

— Сьогодні ввечері купимо тобі пристойний одяг, — розходиться він не на жарт, смикаючись, відкриваючи мій номер. — І, будь ласка, розчешись... по-дорослому.

— Я починаю думати, що в тебе теж є довідка, Володимире, — схрещую я руки на грудях. — Мій одяг дуже пристойний.

— Ага-ага, звісно, — задумливо киває він. — Упевнений, ці комбінезони розліталися як пиріжки з полиць "Дитячого світу".

— Ти щойно хотів спати, і через це ми змушені затриматися в цьому місці, та й ще на обід. Щось у тебе бадьорий вигляд.

— Я розчулений твоєю турботою, — широко посміхається Кувалда і мені стає не по собі. — Не переживай, я можу засинати за кілька секунд у будь-якому положенні і в будь-якому місці. А тепер... прошу.

— Щось мені не хочеться заходити туди, — абсолютно чесно зізнаюся я, зазираючи у свій номер, двері якого він галантно притримує відчиненими.

— Будь ласка, — смикає Кувалда одним плечем, — ти можеш залишитися в моєму номері. Упевнений, в них у кожній кімнаті знайдеться наймиліший килимок біля дверей для твоєї світлої голівки, верещака.

— Сам верещака, — бурмочу собі під ніс, коли заходжу всередину номера.

Я озираюся, а капітан "Барсів" демонструє мені ключ у руках. І блищить цей ключ не так яскраво, як його примружені очі.