Виграй мене - Ольга Манілова

Я бачу його обличчя, що нависло наді мною, так чітко, немов кожен міліметр жорсткої шкіри промалювали двічі, натискаючи пензлем на широкий кривуватий ніс, опуклі темно-русяві брови і виразний вигин губ.

Помітно, як блакитні очі щось прораховують і вивчають мене, але при цьому в них вирує збудженість.

Саме його обличчя допомагає мені остаточно виринути з кошмару.

Не шматки виламаних дверей, які вже розглядають працівники гостинного двору.

Не їхні метушливі розмови та спроби зазирнути в кімнату.

Допомагає саме спалах шоку і чогось іще — дивного, знищувального і болісно-приємного, — який стабілізує хід моїх думок, коли я розумію, що Кувалда зараз перебуває просто тут і настільки близько до мене.

Я мимоволі здригаюся, коли відчуваю дотик руки до плеча, і його обличчя перетворюється на маску непроникності й рішучості.

— Вийдіть, — несподівано тихо наказує він, і стискає на мить мою руку. Погляд спрямовує на людей, що стоять у коридорі. — Щоб тут нікого не було через тридцять секунд.

— Усе... гаразд, — видавлюю я посмішку. — Блін, я всіх відволікла? Сама не знаю, чому я кричала, адже...

— Помовчи, — гортанним голосом вимовляє Кувалда і я зараз точно послухаюся цього наказу, бо я взагалі ніколи не чула, щоб люди розмовляли таким тоном.

Це не стільки лякає, це... викликає справжнісінький шок.

В інтернаті я взагалі не чула нічого, окрім наказів, але це звучало буденно, а його слово лунає як ревіння мотора посеред ночі на порожній і темній вулиці.

Мені дико не подобається моя реакція.

Це вже щось гірше, ніж постійно переконувати себе в тому, що я його ненавиджу.

— Дивись прямо, а потім повторюй за напрямком мого погляду, — швидко каже Володя. Власних плечей я не відчуваю, бо чіпкі руки їх не випускають.

Я справно виконую інструкції, і водночас помираю від спраги. Пальці чіпляються за моє волосся, і він їх не позбувається, а лише рухається обережніше. Ми перебуваємо в дивному положенні: я сиджу на ліжку з витягнутими ногами, а Кувалда схиляється наді мною.

— Вони, напевно, зроблять пам'ятник зі шматків дерева, — старанно посміхаюся я йому, — на честь того, що ти виламав двері в їхньому готелі. Туристи буду приїждж...

— У тебе завжди зіниці злегка розширені? — перебиває він, і я навіть не помічаю, що хокеїст вмикає ліхтарик смартфона до того, як мене засліплює яскраве світло. — Праворуч дивись, потім на мене.

Кувалда невдоволено розглядає моє зморщене обличчя.

— Я взагалі... практично точно... ніколи... зовсім не кричу, — намагаюся я виправдатися, бо це вже нагадує багато шуму з нічого.

Усім же сняться кошмари? Я просто все ніяк не можу запам'ятати свої.

Тепла долоня не церемониться, коли обхоплює моє обличчя з одного боку. Його очі, з напруженими куточками і застиглими повіками, жорстко дивляться на мене зверху вниз.

— Жарти відкласти вбік, — злегка підвищує Кувалда голос. — Що сталося, по порядку?

— Нічого ж не сталося, я ж... спала? — намагаюся я говорити швидше, ніж зазвичай. — Я розбудила тебе? Зі мною все гаразд, тільки страшенно незручно, що всі, блін, чули...

— Чому рука тремтить досі? — він все ще тримає половину мого обличчя, волосся плутається між пальців, і, чесно зізнатися, ось це — нагадує кошмар.

У якому я таки помру від спраги і від того, що ще нічого приємнішого за це мою шкіру не торкалося.

— Зараз минеться. Подушка впала мені на голову! — вказую я на винуватицю того, що я спочатку не могла нічого розгледіти. — Взагалі міцно спати вдень шкідливо. Не дивно, що мені снився поганий сон.

— У тебе судома була, коли я двері відчинив, — сердито каже Кувалда і, навіть не чекаючи на відповідь, вирівнюється і повертається обличчям до стіни.

Гм, "відчинив"?

Ще раз дивлюся на уламки дверей і доводиться поморщитися, бо в голові формується конкретна думка. Кувалді не довелося б виламувати двері, якби я не закрила додатковий замок. Цікаво, скільки годин я буду слухати лекцію з цього приводу?

— Не було судоми, тобі здалося, — зі смішливим зітханням коментую я і нарешті піднімаюся на ноги.

Він походжає по номеру деякий час, усе ще розглядаючи стіни, а я озираюся в пошуках чогось питного. От хоч би лійку поставили для поливання квітів у вазонах.

Треба ж, а ось після підйому з ліжка почуваюся я добре.

Я прямую до ванної, але, мабуть, доведеться рятувати тепер ці двері. Бо Кувалда наближає плече до стулки небезпечно близько. У нього на обличчі застиг вираз дивної стриманості.

— На даний момент ти приймаєш якісь медикаменти? — киває він мені підозріло привітно і навіть м'яко.

— Ні. — Поправляю волосся і вичікувально дивлюся на хокеїста, що стоїть у дверях. — Мені потрібно... всередину? — вказую на ванну і говорю запитливим тоном. Ну… тому що я часто усе говорю запитливим тоном.

— Я б укотре хотів отримати відповідь на моє запитання. У тебе завжди зіниці злегка розширені?

— Взагалі так. Це особливість така, очного яблука, професоре, — огризаюся я, бо розумію, на що натякає цей пихатий індик. На те що я щось приймаю! У нього дивного роду цікавість: я ще не бачила, щоб чужі люди настільки настирливо лізли в чужі справи.

Щоправда, слід визнати, що я мало що бачила в житті. І те, що він змусив мене думати про це, раптово засмучує до роздратування.

— Справді особливість? Ніколи не чув. Ти… весела дівчина, — вимовляє Кувалда з розстановкою, і я знаю, що він намагається не дивитися на мої голі ноги. Це мене засмучує ще більше.

Тому я стягую свою широку і довгу кофтину, під якою я упакована в тонку і коротку майку.

Але ж Кувалда не знає, що під кофтиною у мене дещо є.

І тому… до того, як він побачить, що я не оголена… він рипається і намагається приховати нервозність.

Він мене не зупинив, коли я почала стягувати одяг.