Метист. Бандит для нареченої - Влада Калина

- Ходімо, - Анжела штовхала в спину Сашу. - Сам поїсть і без тебе. Що за дурнувата звичка за всіх хвилюватися, а? 

- А що я такого сказала? - звела плечима дівчина. - Я його знаю, він без дозволу може від автомобіля і не відійти. Сидітиме чекатиме.

- То хай сидить. Не схудне… Чорт! Хтось телефонує. - Анжела претормозила і дістала мобільний. - Ігор?! - чи то здивовано, чи то злякано промовила. - Саш, мені потрібно поговорити. Секунду … Добре?! - дівчина почала помалу віддалятися давши зрозуміти, що хоче поговорити на одинці, без свідків. Олександра кивнула, що почекає.

Далеченько подруга відійшла. Явно щось приховувала. 

- Алло! Ігоре? Привіт!

- Привіт! Ти мені хвилин двадцять тому телефонувала? Щойно пропущений помітив.

- Так. Дещо хотіла дізнатися. Пам'ятаєш, ти якось казав, що у нас у місті з'явилися погані хлопці?

- Ну… Один із них програв мені в покер велику суму грошей. Був п'яний і свистів, про те, чим він заробляє на життя. Трудоголік чортів!

- І скільки його праця коштує?

- А, ти, що Анжелочка, вирішила когось позбутися?!

- Не зовсім…

Поки Анжела розмовляла з кимось секретним по телефону, Олександра почала дивитися на вітрину магазину, заглядати на весільну сукню, що висіла на манекені. Біла, не широка з рожевим відтінком знизу і довгими рукавами з мереживом на яких були нашиті малесенькі камінці, що так і виблискували, переливалися в промінях сонця. Про цю сукню Саша мріяла ще з того дня, як вперше приїхала сюди але соромилася просити її у Петра, тож він купив іншу. Клянчити щось в свого майбутнього чоловіка Олександра не хотіла вона була не так вихована. Може дівчина до останнього вірила, що гроші на сукню дасть батько і вона вибере яку схоче але цього не сталося? Та весільна сукня яку купив Петро теж була чудова, от тільки Саші так набридло те, що їй завжди вказують що носити і що робити. Якби ж можна було повернути назад ті дні коли мама була ще жива, вона б врятувала свою " Перлинку " від всього цього жаху.

Вирячивши очі на красу нарядів, що висіли за склом, дівчина підходила ближче до вітрини і наступила на решітку на асфальті. Під нею текла вода. Дірочки були малесенькі але цього вистачило щоб пролізла шпилька босоніжка. 

- Зараза, - прошепотіла невдоволено і присіла, щоб дістати босоніжок. Нічого не вийшло, сили не вистачило. Вже й пошкодувала, що взула їх. Вона підвелася і глянула в сторону автомобіля, слава Богу не далеко відійшли, от тільки Микити там вже не було. Мабуть пішов каву пити. Це він поспішив. 

Прокляття!!!

Олександра озирнулася в інший бік, туди, де по ідеї повинна була бути Анжела але і вона зникла за рогом.

 - Боже, - глянула на небо, потім на свою застрягшу ногу. - Доведеться роззуватися, - вже мала намір розстібати застібку, як відчула чиїсь пальці на нозі і голос. Чоловічий голос: 

- Попалася… - з насмішкою мовив він. Саша злякалася аж ойкнула. - В пастку, - договорив він. Дівчина помітила якогось незнайомця, що проходив повз і мабуть побачив в яку халепу вона вскочила, вирішив допомогти. От тільки налякав до гикавки.

Його спритні пальці за лічені секунди витягли босоніжок з решітки разом з її ногою. Хлопець встав і виявилося, що він височенний. Але… блакитноокий ще й доволі таки красивий. 

- Вибач кралечко, я б залюбки познайомився але поспішаю, - красива білосніжна посмішка осяяла його не голене обличчя. Незнайомець пішов далі доганчючи свого товариша в червоній куртці. 

Олександра стояла онімівши, навіть дякую не встигла сказати. Вона була зачарована його небесним поглядом. Блакитними очима, які захотілося побачити ще хоч раз.