Метист. Бандит для нареченої - Влада Калина

Минуло сім років.

Стільки років минуло, а Євген Вікторович не змінився. Він був все такий же серйозний і поганий, тільки трохи постарів. Але здається, що після смерті дружини Анни чоловік став ще гіршим. Почав приводити додому якихось жінок, своїх коханок. Які іноді були навіть молодші за його старшу дочку. А їй уже на хвилинку 26 років. Анна померла після стількох років мук від раку. Де жінка тільки не лікувалася, але, на жаль, навіть гроші не допомогли. Напевно, все на нервах. Жити з таким чоловіком, можна справді захворіти. Хоча Євген і жадібна людина, але на лікування дружини грошей не шкодував.

***

- Я як залишилася без мами, так і життя пішло шкереберть, - Олександра вголос розмовляла сама з собою. - Тоді хоч вона мене захищала, а зараз нікому, - дивилася у вікно зі сльозами на очах. Ох і важко їй іноді доводилося. Тато зовсім її не любив, як виявилося. А це все тому, що Саша на нього не схожа. - Ну хіба за це люблять дітей? 

Дівчина була добра, з відкритим серцем, місця в якому вистачало на всіх. І вона тому не могла зрозуміти, чому в татовому серці не вистачає місця їй? Чому воно таке маленьке, і іноді нестерпне. Важко у житті доводиться добрим людям. Вони ж у всьому шукають щось позитивне.

- Саша, ти тут? - До кімнати зайшла її подруга Анжела. Тільки цієї пліткарки і не вистачало для повного щастя. Олександра хотіла побути на самоті, а не слухати знову всіляку маячню, про яку постійно теревеніла подруга. - Куди ти поділася?! Я тебе по всьому будинку шукаю, - жуючи жуйку, вона посміхнулася, і присіла. - Чого ж ти така сумна, без настрою? Плачеш. Ти ж завтра виходиш заміж, за найкращого хлопця у нашому місті. Від щастя плачеш чи що? - плескала Олександру по плечу. - Мені б такого чоловіка... Може віддаси його мені? - Дівчина заздрила подрузі. Олександра була набагато красивіша за неї, і тому наречений Олександри Петро, уваги не звертав на Анжелу. Вона була трохи повненька, з зачіскою каре. Красила губи у фіолетовий, а очі блакитними тінями. Може, і не стандартно, але їй самій це подобалося. Хоч дівчина й усміхнулася до подруги, але в душі вона дуже не хотіла цього весілля. Вона сама хотіла Петра. І ділити його, навіть з найкращою подругою, якось не горіла бажанням.

- Краще померти, ніж вийти заміж. Анжела, ти навіть не знаєш, що зі мною відбувається... Я не хочу виходити за нього. Я його не люблю! - Олександра схопилася з місця. Такої зляканої та розгубленої її подруга ще не бачила. В її очах було нерозуміння, того, що відбувається. Того дня, коли батько повідомив Олександрі про те, що вона вийде заміж за Петра, не коханого нею Петра, тоді ніби земля пішла з-під ніг. Здавалося, що ось він і прийшов, цей кінець світу. Адже незважаючи ні на що, дівчина любила свого батька і не хотіла вірити в те, що він так може вчинити з нею. З того дня все було, як у тумані. Немов живеш і не живеш, дихаєш і все одно не вистачає повітря. Голова сповнена якихось безглуздих думок, які лякають не на жарт. Аж до того, щоб навіть убити себе. І здається, що немає виходу, і не знаходиться рішення цієї проблеми. Хто може її врятувати? Хто зможе вирвати її з лап не коханого? Хіба що смерть! Але так хочеться жити, кохати, радіти життю, тільки з іншим.

- Не любиш? То чому ж... почекай, щось я вже зовсім не розумію? Що відбувається?! - Анжела в душі зраділа, що Саша не любить його. Адже в неї з'явився шанс… правда один на сто мільйонів, але все ж таки шанс. Дівчина почала уважно слухати, може знайде якусь вигоду і для себе. Ну, як же їй забрати Петра? Щоб це їй не коштувало, відібрати його. Анжела кохала його до нестями ще зі школи. Їх родини товаришували тож неважко було закохатися, якщо бачиш цього хлопця майже щодня в гостях. Іноді здавалося, що це не кохання, а помутніння розуму якесь. Чи страшна хвороба, яка не відпускає ні на секунду. Неначе розум втрачаєш якщо не бачиш його. І фотокартка Петра, яка була на заставці в її телефоні, не дуже допомагала, бо ж так хотілося доторкнутися до його плеча або ж почути хоча б голос.

- Це батько змушує мене вийти за нього. У його батька спільний бізнес із моїм. І Петро має якусь там частку. Я в цьому не розбираюся. Ну так ось, тато хоче, щоб Петро став моїм чоловіком, щоб потім обманом змусити його переписати все на мене. А вже я, віддам усі права батькові, і так вийде, що він матиме більше прав на бізнес ніж батько Петра. Ну якось так. А ще, начебто тато прогорів на новому ресторані. Втратив багато грошей. І якщо я не вийду, то ми станемо мало що не жебраками.

- Та ти що?! - Анжела від подиву проковтнула свою жуйку, ледь не подавилася. Почала кашляти. 

- Господи, може води?! - перелякалася за неї Олександра. - Як ти?

- Ні, все добре. Ох!.. Дай но я трохи прийду до тями від почутого, - вона сперлася в стіл дупою. 

- А Вікторія? Допомогла б вам, все ж таки ця хвойда вдало заміж вискочила. В неї чоловік мільйонер.

- Ти що Віки не знаєш? Це і був її дурнуватий план - видати мене заміж. Батько сам би до такого навряд додумався.

- Я не зрозуміла, тебе що Вікторович зовсім не любить, що фактично продає Петру?! Нафіга він слухає ту Віку. - У неї в голові таке не вкладалося. Адже Анжела була єдиною дочкою в сім'ї та улюбленою дочкою для свого батька. Тато правда хотів ще й сина, але її мати не могла більше мати дітей. Дуже важко їй далося народження Анжели. І десь глибоко в душі дівчина сама захотіла, щоб от так і її продали для коханого Петра. Тільки для Петра і нікому іншому. Здається вона передивилася фільмів в яких показують, як жертва закохується у свого викрадача… чи бандита. То хай би цим бандитом був для неї її Петро. Ох, це так збуджує! Бо вже скучно від цього повсякденного життя, а так хочеться пригод.

- Ну так, Вікторія названа в честь його батька, твого дідуся, то й що… Він за це її більше любить чи що?! Вона нестерпна! - махнула рукою Анжела.

- Ох. І не питай! Я не знаю, - Олександа, така завжди весела дівчинка, знову засумувала. Після того, як дізналася про своє майбутнє весілля, забула коли усміхалася. Наче хто живцем похоронив.