Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь

-Яку мітку?

-«Як у тебе»

-Пробач, будь ласка, але я не можу, - Стьопка відсмикнула руку і відвернулася. Їй стало страшно і ніяково. Але потім вона зрозуміла, що він не просить її це зробити, а просто відповів на запитання. Вона різко розвернулася назад і знову приклалася до лапи ведмедя, яку той ще не встиг опустити, - вибач, вибач, але я…

-«Ти мене боїшся»

-Ні, здається ні… просто…

-«Я звір. Ти людина. Я розумію» - дивно, але в голосі образи не було, лише сум.

-Я не знаю що сказати. Мені дуже подобається твоя чесність. І для початку я хотіла б спробувати стати тобі другом. Якщо ти не проти, - «На що перетворилося моє життя, я відмовляю ведмедеві у близькості, і відчуваю при цьому докори сумління!»

-«Дякую. Це приємно… Залишся тут до світанку! - здавалося, чи у погляді було благання? - Потім я проведу тебе до Поляни та додому»

-Навіть не знаю, - але як йому відмовити, якщо і так, не зрозуміло чому, почувала себе винною, - хіба що один раз…

-«Я не скривджу тебе, ніколи...» - запевнив він і продовжив дивитися з благанням.

-Добре, спробую... тільки від вечері відмовлюся, дякую, я їла ... Може, ти сам?

-«Я не голодний, нехай з'їсть твій захисник»

-Ненажера, тобі на вечерю курочка перепала! - звернулася до рудого господиня, - пригощайся! —рикой, наче тільки цього й чекав, лапою стяг курку і зачавкав на всю «кімнату».

-«Це в нього таке ім'я?»

-Ненажера? Ні, - засміялася вона, - просто він дуже багато їсть, а ім'я йому я ще не придумала.

-«А мені придумаєш? Я би хотів ім'я!»

-Ой, це така відповідальність. Але якщо ти просиш, то я подумаю.

-«Дякую!»

-Нема за що! Я постараюся придумати тобі щось гарне і з сенсом! – запевнила вона.

Вони вляглися. Спочатку Степанія дико нервувала, крутилася, здригалася, ніяк не могла вмоститися. Ведмедик заліз під саму стінку, щоб не заважати, а вона крутилася в середині, шкодуючи, що погодилася. Спати в куртці та взутті було незручно і вона відразу занудьгувала за своїм затишним ліжечком. Але потім тривожний сон все ж таки здолав її.

І наснився їй моторошний сон. Наче, бреде вона нічним зимовим лісом. Сніг хрумтить під її (чомусь) босими ногами, ступні перетворилися на лід, та що там, уся вона задубіла, але дорогу додому ніяк знайти не може. Крім холоду вона відчуває страх, що леденить душу, так само, як мороз шкіру. Вогняні очі, що горять ненавистю, переслідують її. Здається, вони скрізь: праворуч, на молодій берізці, ні, ліворуч, на тонкій сосонці, чи ні, он, попереду, на товстому дубі. Вона біжить, петляючи між деревами, але ніяк не може втекти від цих моторошних очей, вони всюди!

Горло зірвалося від крику і вона вже не може видати жодного звуку, груди розриваються від прискореного дихання, ноги стерті в кров. І ось, коли вже їй здається, що все, зараз вона впаде і на смерть замерзне у снігу, або її задеруть монстри з вогненними очима, як лунає ведмежий рев і під ногами хитнулася земля! Вона робить останній ривок, з останніх сил кричить, щоб дати йому зрозуміти, де вона і біжить на голос.

Ведмедик біжить їй на зустріч! Це зрозуміло по землі, що вібрує, і по тому, як все ближче і ближче звучить рев. Вогнеокі монстри відчувають, що жертва вислизає і сміліють, чіпляються за волосся, рвуть одяг. Вона не витримує більше, падає, видавши глухий хрип надірваним горлом, але волохаті, сильні лапи підхоплюють, не давши впасти в сніг. І все, жах відступив тієї ж миті! Тіло, з голови до п'ят огорнуло зігріваючим жаром, обличчя зарилося у м'яке хутро, ховаючись від усього світу.

Стьопка прокинулася від того, що їй стало жарко. Розплющила очі і здивовано виявила, що знаходиться в ведмежих обіймах. Проте, вона не стала їх позбуватися, лише потихеньку зняла куртку і глибше закопалася у хутро, що пахло кедровими шишками і знову заснула, почуваючи себе, як ніколи захищеною.

Другий сон докорінно відрізнявся від першого. Їй снилося, що вона лежить у траві на своїй Поляні, притулившись спиною до грудей ведмедя. А той своєю величезною лапою перебирає їй волосся. Стьопка схиляє голову на бік, а ведмедик оголює шию і обережно торкається її язиком. Хвилюючі мурашки біжать тілом, з губ виривається стогін. Ведмедик сміліє, лиже шию шорстким язиком, торкнувшись волосся, вуха і потім чутливого містечка у самому низу шиї. Жінка нахиляє голову, даючи йому повний доступ до шиї. Чекає на укус, але він тільки лиже і дихає так, що його дихання холодить розпалену шкіру.

Вона знову прокинулася і сіла на ліжку з серцем, що билося, як навіжене. Сором'язливо глянула на ведмедя, але той, здавалося, міцно спав, лише важке дихання видавало, що… їхній сон один на двох.

Стьопка розбудила його і попросила відвести до Поляни. Ведмедик охоче відреагував на її прохання.

Верхом на ньому у ранішньому лісі було зовсім не страшно. Вірний рикой біг слідом, а Стьопка відчула себе справжньою володаркою лісу. Тільки сон, що хвилює кров, ніяк не хотів забуватися і вона дуже сподівалася, що її очевидне збудження виявилося для звіра непомітним.