Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь

-Що означає, знову?

-«Гор не перший, з ким я намагався злитися. Але тепер я розумію, що не дано. Значить так тому й бути!»

-Хм. Я нічого не знаю про перевертнів, тільки те, що бачила у кіно. Але там звір і людина – одне ціле, лише іноді людина набуває вигляду тварини.

-«Я - не перевертень! Я ведмедлак»

-А хто такий ведмедлак?

-«Охоронець божої дитини. Ми охороняємо обереги з дітьми богів. До тих пір, поки не приходить їхня година»

-Ти охороняв Микиту?!

-«Так. Поки він не прокинувся. Потім його знайшов лісник. За божим заповітом ведмедлак має злитися з тим, хто став вихователем божої дитини. Щоб перший час стежити та продовжувати охороняти»

-Капець! А ти в курсі, Гор вважає, що став перевертнем, бо його вкусив ведмідь-перевертень?

-«Знаю. Нехай собі так і думає…»

-Ти сказав, Гор не перший, у кому ти... жив?

-«Микита третє боже дитя, яке я охороняв. За завітом тепер, я – вільний!»

-Стій-стій! Я не зрозуміла. Твоє завдання бути охоронцем у трьох «сплячих» божих дітей і коли прокинеться третє, ти стаєш вільним?

-«Ведведлак може звільнитися одразу, якщо зживеться з першим, хто прийняв у вихованці дитя божого. Але якщо це не стається, повертається до охорони. І так тричі. Втретє - він вільний. Гор третій. Я – вільний!»

-Зрозуміло... - жінка закусила губу, задумавшись. «Гор навіть не знав, з ким «сусідував» усі ці роки»

-Послухай, а чому ти не ужився ні з ким? З Гором усе зрозуміло, не зійшлися характерами. А з іншими?

-«Вони були дуже хорошими, але слабкими. Просто людьми. Якби я залишився, вони б втратили себе. А у них сім'ї, діти. Стало шкода і я пішов»

-Ти добрий, так?

-«Я не знаю, який я. Більшість життя був звіром-охоронцем. З лісником отримав шанс краще дізнатися про людей, навчився думати, як вони. Спробував жити за їхніми законами. Але не вийшло, людина з мене не вийшла. А звірі не можуть бути добрими чи злими, вони просто звірі»

Від його слів у горлі став ком, що паралізував голосові зв'язки і якийсь час вони мовчали, дивлячись один одному в очі. Стьопка відкашлялася, відвела погляд і пробурмотіла:

-Знаєш, це сумно... Що ж тепер? Як ти будеш… далі?

-«Якось буду, не хвилюйся. Залишишся у мене?»

-Не можу вибач…

-«Я не зможу прийти тобі на допомогу вдень. А зараз ти дуже слабка. Тобі треба відпочивати і поберегтися »- в очах його було стільки турботи і туги, що в неї защеміло серце і дихати стало важко.

-Мене більше ніхто не скривдить! Розумієш, у людей мій теперішній стан не говорить про готовність до розмноження, а навпаки. Не хвилюйся. Все буде добре ... - сказала, хоча сама такої впевненості не відчувала, але дуже захотілося заспокоїти свого неймовірного нового знайомого.

-«Можеш приходити до мене. Коли захочеш. Я буду радий бачити тебе»

-Дякую… А скажи, мітку мені ти поставив?

-«Я. Вибач, я знаю, що ти розсердилася. Просто у той момент, коли він був з тобою… я приревнував і… випередив його, поставивши мітку» - ведмідь похмуро опустив голову.

-Нічого. Я вже не серджуся. Але все одно не розумію, чому я твоя пара. Адже у Свирянки понад сімох наречених, бути не може. І… пробач, але ти звір, ми настільки різні… фізіологічно, - як би не було важко, вона вважала себе зобов'язаною сказати це йому чесно.

-«Я знаю  одне, між нами буде тільки те, що можливо» - філософськи відповів ведмедик.

-Гарно у тебе тут, - вирішила змінити тему жінка. Їй треба було подумати, перш ніж зрозуміти, як до цього ставитися. Про все, що відбувається, добре-добре подумати. Вона не встигає переварити одне, як трапляється ще щось. «Збожеволіла б, та ніколи!», - Ти їси вилкою? – перевела погляд на імпровізований стіл.

-«Це для тебе» - ведмедик знову сором'язливо відвернувся.

-Дякую! - щиро подякувала, захопившись ступенем турботи тварини. Нехай він і жив багато років пліч-о-пліч з людиною, але він все одно залишився звіром. «Який людяніший за багатьох людей» - а де взяв?

-«Не крав. Це… більше не потрібно господареві»

-Я і не подумала поганого... - зітхнула вона і запитала ще щось дуже важливе, - ти шукатимеш інше «тіло»?

-«Я зрозумів одне - у чужому, свого не знайдеш»

-Що це означає?

-«Я сам по собі...» - відповів ухильно, не дивлячись у вічі, а вона наполягати не стала. Зрештою, йому зараз важче, ніж їй.

-А тільки тут ми можемо ось так спілкуватися? - кивнула головою на зчеплену з лапою долоню.

-«Якщо поставиш мені мітку, - Стьопці здалося, що в голосі, що звучить у її голові, з'явилися хвилюючі нотки, - ми зможемо спілкуватися навіть на відстані...»