Пір'їнка - Міа Натан

    — Так, — посміхнувся Артем. — Широка натура. Вона одинока, тож сприймає нас як свою родину. 

    — Зрозуміло. Хороша жінка, але сьогодні якось вона невчасно. З тим своїм укропчиком.

    Артем тільки розсміявся у відповідь.

    Дорогою ми майже не розмовляли, занурившись у власні невеселі думки й чим ближче підʼїжджали до місця призначення, тим сильнішим ставав певний меланхолійний смуток. Додому залишилося щось близько 100 кілометрів, коли Артем раптом звернув з головної дороги й зʼїхав на лісову дорогу.

    — Навіщо ти звернув? Куди ми? — здивовано запитала я.

   — Я подумав, що гріх ось так просто повертатися. Гадаю, ми можемо трохи затриматись в дорозі й знайти пів годинки для себе. Знаю тут одне дивовижне місце, про яке майже ніхто не знає. 

   Ми досить довго петляли лісом та, врешті, Артем дійсно привіз мене на невеличку закриту з усіх боків галявину на березі річки. 

    Ми вийшли з машини й вдихнули на повні груди дивовижно свіже, напоєне ароматами лісу повітря. Я потягнулася всім тілом. Після кількох годин в машині так приємно трохи розімʼятися. Я озирнулась навколо. Ні душі, тільки вітер бавиться кронами дерев, блукає очеретом. Тишу порушують тільки птахи своїм співом та плескіт води. 

    — Тут дійсно чудово! — повернулась я до Артема. — Що ти робиш?

   Він вже зняв свою футболку та саме знімав джинси. 

   — Збираюсь поплавати. Можливо й ти хочеш освіжитись?

   — Та ні. Ти ж знаєш, я не люблю воду й не вмію плавати. Та й купальника у мене немає.

   — За купальник не хвилюйся, тут же нікого немає. Можеш взагалі голенькою заходити, мене порадувати, — він  пустотливо підморгнув мені. — Я, мабуть, теж так зроблю. І, ти ж знаєш, я не дам тобі втонути. Добре, ти подумай, а я поки перевірю воду, чи не дуже холодна.

   Перспектива опинитися голенькою у його обіймах змусила кров швидше бігти венами. Навіть моя фобія до води вже видавалась не такою страшною.

    Він зняв плавки й зайшов у воду. Я дивилась на нього, мов зачарована.

   — Наче нічого. Тепла. Роздягайся.

   — Краще сама гляну, — відповіла я, зняла босоніжки та зайшла у воду по щиколотки.

   Вода виявилась досить холодною.

   — Ой, холодна!

   — Тільки спочатку, — запевнив Артем. — Але дивись сама. Я пропливу трохи.

   Кивнула йому. Він повернувся до мене спиною, зайшов глибше й пірнув у воду. Я стояла та спостерігала за тим, як він красивими широкими рухами розсікає синь води. Гарний, чортяка! Я щиро, не криючись милувалась ним. Особливо, коли він, наплававшись досхочу, виходив з води. Досі не можу звикнути до його зовнішності. Вода виблискувала на дивовижно ніжній як для такого брутального чоловіка шкірі. Натреновані пружні мʼязи заворожували своїми по-котячому плавними рухами. Мокре темно-каштанового волосся забрано назад. Дивовижний смарагд очей манив та зачаровував. Дивовижне поєднання могутньої сили та ніжності. Як можна не хотіти таку красу? У нас жінок немає жодного шансу проти такого бездоганного мисливця. Особливо, коли він посміхається відкритою бешкетною усмішкою.

    Він підходив все ближче. 

   — Йди до мене! Вода чудова.

   Вода була вже трохи нижче його стегон і я зрозуміла, що сама собі не пробачу, якщо втрачу такий шанс. Моє жіноче там, між ніг від побаченого запульсувало гарячою енергією та змусило мене забути всі свої страхи.