Пір'їнка - Міа Натан

    — Ір, це не так. Й ти це прекрасно знаєш. 

    — Ні, чорти б тебе забрали, я нічого не знаю! 

    — Мені здавалося, я доводив не один раз, що ти мені не байдужа. Й навіть більше.

   — Ти любиш мене? Просто дай відповідь! Скажи мені! 

  — Не треба так наполегливо вимагати від мене відповіді, — підвівся він. — Так буде простіше.

  — Що простіше? — й собі схопилась на ноги я. — Кому? Я нічого не розумію.

  — Тобі закінчити наші відносини, а мені… це прийняти. 

     — Я не збираюсь нічого закінчувати. 

    — А як ти собі уявляєш наші стосунки після повернення? Не пройшло й місяця після смерті чоловіка, а його дружина вже завела собі коханця. Та ще й кого — власного бодигарда. Ти уявляєш, що будуть говорити люди? Ти серйозно думаєш, що твоя свекруха дозволить подібному статися? Дозволить ганьбити памʼять свого сина? 

     — Мені від неї нічого не потрібно! Ми поїдемо десь далеко й почнемо нове життя. 

    — Ти дуже наївна, — сумно посміхнувся Артем. — Зараз ми повернемось і ти побачиш, як будуть розвиватися події. А ще… Я хочу, щоб ти мене зрозуміла — у мене є зобовʼязання перед моїми рідними людьми. Дуже серйозні зобов'язання. Від мене залежить життя мого батька, доля матері та моїх синів.

    — Синів?

   — Сини мого побратима для мене як рідні. Я дав слово їхньому батькові, що поставлю їх на ноги.

    Я не відразу знайшла, що відповісти. Потім взяла Артема за руку, схрестила свої пальці з його й сказала: 

   — Я все розумію. Що ж… Єдине, що прошу — не став на нас хрест. Хай йде, як іде. 

    Я не хотіла більше ні про що говорити. Все, що хотіла, це побути з ним ще трохи, відчути тепло та міць його тіла, ніжні дотики вуст. Я й сама знала, що там, у маєтку все буде геть не так просто. Але це потім. Зараз, поки ми ще тут, не хотілося про це думати. Й не хотілося втрачати жодної секунди намарно.

   Я обвила його шию руками та припала до вуст. Він відповів палко та жадібно. Його руки пестили моє тіло, повільно проводячи рукою по спині вздовж хребта. До мурашок. Нас обох охопили дивне відчуття: бажання впереміш зі смутком. Думка про те, що це, мабуть, наша остання можливість вільно насолодитися один одним, робили цю мить більш щемливою та особливою. 

    Раптом у вікно постукали. Ми одночасно повернулися на звук. У вікні маячила Миколаївна. Вона показала жестами, що просить відкрити двері. Артем відпустив мене, стенув плечима, мовляв, ну, що тут зробиш й пішов відкривати. Я накинула халат та потягнулася за ним. Чорти її принесли! 

    — Здрастуйте! Я вибачаюсь, дивлюся, я того… трохи невчасно.

   — Та нічого, — Артем намагався бути ввічливим. — Щось трапилось? 

  — Та ще позавчора ввечері зрізала укроп. Насіялось страшне, вирішила зрізать, бо тільки площу займає, — навіщось стала нам розповідати Миколаївна. — Так оце принесла вам, щоб наморозили на зиму. Оля просила перед тим, як їхати. Я б сама їй наморозила, так нема куди пхати. У мене морозилка маленька, а там ще з того року купа всякого. Може вам що треба, так зайдіть подивіться. Я ще вчора заходила, так у вас закрито було, я вже не стала ломиться. А сьогодні думаю, може сталося щось — знову все позакривано. А укроп же лежать довго не буде. Вже й так пожух. 

   — Дякую, Миколаївно. Тільки ми зараз вже їдемо, — відповів їй Артем.

   — Куди це? 

   — У Київ.

   — Чого?

   — Та справи.

   — Ну, так… А як же укроп? А знаєш що? Ви собі збирайтеся, а я зараз швиденько його сама поріжу, запакую й в морозилку покладу. Він у мене вже митий. Аби ж знала, не мила б.   

    Ми мовчки переглянулися. А Миколаївна, не чекаючи нашої відповіді, двинула на кухню. 

   — Ви збирайтесь, збирайтесь! На мене не зважайте. Я тут все знаю: де, що. Тільки кульків мені дайте. Невеликих. Я зараз швиденько тут. А ви збирайтесь!

    Що ти будеш робити! Щастить нам, як утопленикам!

   Ми дійсно швидко зібрали речі, випили з Миколаївною по каві з бутербродиками. Вона, нарешті, зазбиралася додому. Але раптом зупинилася у дверях й сказала:

    — Господи, що ж це я! Це ж ви їдете, так візьміть же хоч щось з собою. Ягідок там, зелені. Може картоплі треба?

    — Та нічого не треба, Миколаївно! Все у нас є.

   — Та що там у вас є! — махнула рукою вона. — Я вам зараз принесу. Ось пождіть! Не тікайте! — й направилась до себе швидкими кроками.

    — Картоплі точно не треба, — крикнула їй в слід я.

  Ось так і вийшло, що ми залишилися без такого бажаного сексу. Але з ягідками та зеленню. 

    Наталя Миколаївна, добра сердечна жінка, не заспокоїлась поки не провела нас в дорогу, перехрестивши на прощання. 

     Якийсь час ми їхали мовчки. Врешті я заговорила:

    — Миколаївна, вона завжди така… турботлива?