Мій нестерпний ельф - Настуся Соловейко

Льє

Я сидів в холі. Та краще б я сам народжував дитину.

Чому, богиня роздери, так тихо?

Наверх, в кімнату до моєї дружини, мене просто не пустили.

Елеонора Франківна випхала мене геть.

– Нема чого тут робити чоловікам! – гаркнула вона й гримнула дверима перед моїм носом.

Залізна жінка. Це другий раз, що вона зі мною заговорила.

Першого разу вона сказала одну єдину фразу:

– Так це ти, негіднику!

А потім, дала мені ляпаса.

Я її розумів. Я б і сам собі врізав.

Впливати на цю пані неможливо, так само як і на квіточку.

Дивна сімейна аномалія.

– Перестань сіпатись Льє, – насмішкувато проговорив Бастіан – всі жінки народжують, все буде добре.

– Що правда, Бастіане? – спитав я ущипливо – що ж, раджу тобі не забувати цю пораду, – я широко посміхнувся.

Себастіан Сольє – мій хороший друг вже багато років, сильний маг й воїн, зблід і витріщив на мене очі.

Я б розсміявся, якби не знав, як цей більше схожий на кам'яну глибу чоловік, любить свою молоду дружину.

– Послухай, Льє, ти ж не хочеш сказати…

Я стенув плечима. Так, друже, помучся тепер, я магічні потоки бачу, а ти ні.

– Перестань сіпатись, Себастіане, – повернув йому його ж слова.

– Ну, ти і гівнюк! – пробурчав він, відкинувшись на спинку крісла.

Поряд з ним, прямий, немов палка, сидів мій батько. Августус Леонор де Гранж.

Не думав, що він взагалі буде зі мною спілкуватися після всього.

Та він сам прийшов до нас, точніше, до свого онука, як сам сказав.

– Нехай, з тебе нічого не вийшло, – холодно проговорив – та я хочу, щоб мій онук виріс достойним представником нашого роду. Хоч він і напівкровка.

Я хотів випхати його під зад ногами, та Флора не дала.

Мовляв, всі мають право на другий шанс.

Цей старий ко…цап, певно, бачить щось, чого не бачу я.

Так це хлопчик, я знав одразу, та от рівень дару я поки що не можу оцінити, на відміну від батька.

Найбільше мене непокоїв мій брат, що зараз стояв спиною до нас, роздивляючись щось у вікні.

Він змінився і сильно.

Звичайно, перебування в місці, де тебе намагаються вилікувати від начебто магічної немічі, нікому не піде на користь, однак, я бачив магію в Ліоні. Магічні потоки наповнювали його тіло, рухались невпинно, наче зелена парость весною.

От тільки енергія була темною, чорною, від неї мене мороз пробивав, а я в житті багато чого бачив.

Ці зміни почались два роки тому, так він сам сказав.

Та тепер, процес завершувався. Навіть зовні, брат змінився.

Біле волосся стало чорним, як і очі.

Абсолютна пітьма із червоними відблисками.

Чи значить це, що мій брат зло?

В мене не було відповіді на це питання. Та я бачив, що батько його боїться. Боїться Ліона!

Утім, в нього є причини боятися, після всього, що він накоїв.

Мати постійно намагається побачитись з братом, та він відкидає будь-які її спроби.

Мати…чи можу я так її називати? Жінка, що мало мене не вбила, що позбавлена права використовувати магію і майже ув’язнена у власному замку.

Цікаво, скільки протримається це перемир'я?

Думки знов повернулися до дружини. Я більше не міг чекати, якщо зараз же хтось не вийде з тої кімнати, я переміщусь нагору.

Наче у відповідь на мої роздуми, зверху почувся шум й відчинились двері.

– Льє! Ти можеш зайти! Вона … – сказала Ельвіра, дружина Бастіана, спускаючись по сходах.

Не слухаючи більше, я клацнув пальцями й опинився біля ліжка, на якому лежала моя квіточка.

Бліда, зі скуйовдженим волоссям, і тінями під величезними фіалковими очима, але така гарна.

Поряд з нею, загорнутий у білу пелюшку з рюшами, мружив очі наш син.

Син. Повторив це слово про себе ще кілька разів, звикаючи.

Я закляк, втративши здібність говорити.

Треба було сказати їй як сильно я її люблю, який я щасливий, та я просто стояв і дивився на них, залитих сонячним світлом, намагаючись назавжди запам'ятати цей момент.

Цілительки збирали речі, Елеонора Франківна про щось в них запитуючи, вийшла слідом. Двері зачинилися і ми залишись самі.

– Льє, ходи сюди, чого ти застиг? – здивовано проговорила Флора.

Це вивело мене із трансу.

Я обережно сів поряд.

– Квіточко, – прохрипів, не впізнаючи свій голос – я тебе люблю.

Вона посміхнулася.

– Я тебе теж люблю, Льє.

Я простягнув руку до дитини й торкнувся крихітної долоньки, яка в ту ж мить розкрилася і міцно охопила мій палець.

– А ти сильний хлопець – посміхнувся я.

– Я б хотіла назвати його Франк, ти не проти? На честь прадіда.

Я покачав головою.

– Ні, не проти – гарне ім'я. Спасибі тобі, квіточко. Ти навіть не уявляєш, який я щасливий.

І це була правда. Життя швидкоплинне, навіть для ельфів. Хтозна, що буде далі? Та прямо тут і зараз мій світ був сповнений любов'ю й радістю, яка увійшла в моє життя разом із цією дівчиною з надзвичайними очима, що назавжди полонили моє серце.

Трохи від авторки)

Ось і закінчилася ще одна історія. Історія Льє і Флори. Дівчини, що не вірила в любов ельфів та чоловіка, якого не любила власна матір.

Сподіваюсь, вона вам сподобалася, пишіть відгуки, зауваження, враження, ставте зірочки.

Пишіть, навіть якщо історія видалася вам нудною, саме завдяки вам авторка має змогу рости та вдосконалюватись. А ще – книгу побачать більше зацікавлених читачів)

Як не дивно, та в головних героїв є реальні прототипи.

Флора, наприклад, це продавчиня в АТБ.

Якось ввечері я побачила її, коли вона пробивала мої товари.

– Гарна, – подумалося мені.

Довгі густі вії, блискуче русяве волосся заплетене в товсту косу.

Й сині очі.

І я на мить, уявила цю дівчину зовсім в іншому наряді, у фантастичному світі, де все можливо.