Мій нестерпний ельф - Настуся Соловейко

У повітрі почали сплітатися магічні потоки. Я перший раз їх бачила. Вони звичайно є у кожного мага, проте, бачити їх можуть далеко не всі. Тож, тоненькі сяючі сині ниточки викликали у мене неабиякий захват.

Поступово вони ставали щільнішими і я побачила маленький силует. Зовсім крихітний. Якісь секунди він не ворушився, а потім майнув у інший бік.

– Чуєте, як б'ється серце? – з посмішкою спитала цілителька.

Я кивнула, й справді, в тиші кабінету можна було почути ритмічне: тук-тук, тук-тук.

На очі нагорнулися сльози.

–  Прекрасно. Що ж, на цьому все, та ви повинні приходити хоча б раз на місяць, домовились?

Я кивнула. Заплативши, вийшла на вулицю.

Ні, робота мені вкрай необхідна, інакше, як я зможу платити за прийом?!

Твердими кроками я направилася до центру міста.

Можна б було попросити допомоги в подруг, та Еллі все ще була на острові, а батько Марти, хоч і був страшенно багатим, та жили вони далеко, а їздити кудись я не зможу.

Зайшовши у пару магазинів, я попрямувала до єдиної людини, яка могла мені допомогти. До Ллойда.

Нехай хоч якось спокутує свою провину.

Знайома сіра будівля зустріла мене скрипучими дверима й запахом тютюну.

Кабінет Ллойда знаходився на другому поверсі.

Побачивши мене, чоловік неабияк здивувався.

– Флоро?! Чого ти тут? – вигукнув він – тобто, я звичайно радий, та не думав, що ти колись сюди прийдеш.

– Не буду брехати Ллойде, якби я мала вибір – не прийшла б. Та мені потрібна від тебе послуга.

– Все що захочеш! – гарячкувато промовив він.

– Я хочу повернутися на свою роботу.

– В кафе?

– Так.

– Алеж, Флоро, якщо тобі потрібна робота, ти можеш працювати у мене, я…

– Ні. – перебила – Я знаю, що ти можеш вплинути на господаря, а більше мені нічого не треба, тільки те, що в мене було.

Ллойд повільно кивнув.

– Що ж, як хочеш. Нічого не розкажеш? Ти ж начебто вчилася.

– Так, та тепер це неважливо.

– Флоро, мені дійсно шкода, що в нас все так сталося. Я сам у всьому винен. Якби я тільки міг повернути час назад… – він стиснув губи.

Я мовчки кивнула.

– Так буває. Я піду.

– Добре, вважай, що роботу тобі вже повернули. Щасливий був тебе бачити.

Вийшовши на вулицю я глибоко вдихнула. Це було важко. Я б ніколи до нього не пішла, якби не дитина. Ніколи!

Та вибору не було. Я йшла вздовж парканів вкритими сірим пилом й думала, про те, як же буде жити у цьому світі моя дитина?

Дитина – маг. Як зможе жити серед звичайних людей? Відповіді в мене не було.

Через два дні господар кафе сам прийшов до мене додому.

Був напрочуд ввічливим. Ба, більше! Вибачився за моє звільнення, мовляв, просто злякався.

Хотілося розсміятися, та я стрималась.

В кафе нічого не змінилося, навіть моя напарниця Криста – кремезна рудоволоса дівчина.

Вона справді зраділа побачивши мене, і я їй вірила. Криста була однією з небагатьох, хто від мене не відвернувся.

Тож, моє життя потроху налагоджувалося. Магію на роботі я не використовувала – це була основна умова мого повернення.

Клієнти, що приходили, поступово перестали на мене витріщатися і я майже повірила, що все добре.

До тих пір, поки одного вечора Криста не влетіла на кухню і схвильовано не заторочила:

– Флоро, там якийсь мужик дивний за столиком сидить, я боюсь до нього підходити!

– Чого б це?! – я здивовано вигнула брови, не пригадую, щоб моя напарниця когось лякалась. Та її кулак пам'ятає кожен забулдига в нашому місті!

– А того! Волосся, біле, наче сніг, і очі, – вона махнула у себе перед лицем руками – білі! Я хотіла до нього підійти, а як побачила його очі, так мене і розвернуло на сто вісімдесят градусів.

Серце застукало в грудях, не даючи нормально дихати.

– Може, він маг? – продовжувала Криста – В будь-якому разі, окрім нього в залі вже нікого нема, ти в нас магічка, я не піду!

У підтвердження своїх слів вона всілася на стілець й схрестила руки на грудях.

– То, ти підеш? – спитала Криста.

– Так, звичайно. – відповіла тихо.

Взявши зі столу меню й записник, попрямувала до залу.

Та чим ближче підходила, тим повільнішою ставала моя хода.