Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

— Тобто окремо??? — згадався ранок, коли я червоніла і шукала відмазки про випадковий секс.

— Ось так от. І не дивись на мене так, ти сама придумала все це. Я просто тактично уникав цієї теми, аби ти менше хвилювалася.

— І використовував з вигодою для себе, — констатувала факт. Якби не та ніч, я б так і сторонилася його. Хоча вже було пізно.

— Так. Бо ти перестала після цього вважати мене чужим і спокійніше реагувала на мою турботу. Чесно? Я не шкодую про це. І дуже сподіваюсь, що ти не будеш на мене довго сердитись.

— Я не злюсь, Алане... — похитала головою, збираючись із думками. — просто здивувалася...ще й та п'янка в підсобці...

— Шкодуєш? — чоловік пустив мене і спокійно подивився в очі. Було щось в його погляді таке, що не давало збрехати.

— Ні. Але поки що світити мокрою блузкою перед тобою не буду. Хоч ти там і так вже майже все бачив. Немає чого провокувати...

— Повір, Ело. Мене не треба провокувати. Достатньо просто побачити тебе і все. Ніколи не думав, що буду настільки гостро на когось реагувати... — чоловік сперся на тумбу руками. Не довго думаючи, я повільно підійшла ближче і ледь відчутно поцілувала. — Ело...

— Що? — прошепотіла, ледь торкаючись його теплих губ. — Не подобається?

— Будь моєю дівчиною. Офіційно. Відсьогодні. — Алан спокусливо цілував після кожної фрази, тримаючи в обіймах. Збоку пролунав сигнал духовки, збиваючи з думки. — А увечері скажемо разом про це нашому меблепарку. Згодна?

— Згодна. А потім відсвяткуємо у твоєму домі. Де не буде балакучих дверей і диванів.

Поцілувавши ще раз Алана, я ввіткнулася в його ключицю носом і постаралася вирівняти дихання. Зупинятися зовсім не хотілося, але до кінця вечора залишалося понад дві години. Сподіваюся, його нічого не зіпсує.