Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

«Тихий дім» сьогодні виглядав напрочуд малолюдним, хоча вечором тут зазвичай збиралося багато відвідувачів. Дійшовши до входу, я привіталася з дверима і вирішила виправити вселенську несправедливість. Коврик мав ім'я, барна стійка теж, а от вони — ні, хоча за цей час стали для мене досить близькими.

— Справді? — зраділи дверцята, коли я заявила про своє бажання. — А як ти мене назвеш?

— А як би ти хотіла? — посміхнулася.

— Олівія! До нас якось заходила дівчина, її так звали. Красивуща — жах. А сама по собі дуб дубом. До неї один мужчинчик підкатував, а вона ще дерев'яніша за мене виявилась. От я б його точно не змусила  довго чекати. Шкода, що він не очікував такого щастя...

— І що ти зробила? Відчинила йому свою душу в лоб? — по доброму перепитала. Все-таки ці предмети, як малі діти. Іноді зовсім не думали, що говорили.

— Та ні...Згадала уривок з твоєї пам'яті про Стокгольмський синдром, ну і вирішила на практиці перевірити, — зніяковіли двері. Від спогадів аж скло запотіло, а я зрозуміла, що справи в кафе ідуть не так вже й добре. — Він коли виходив, я йому штани прищемила...ну і трохи зад...Сказала, що не відпущу. Все, як в книжці. А він, гад такий, втік, залишивши на пам'ять шматочок тканини...

— Олівія! Ти ж могла йому серйозну травму нанести! Хіба так можна??? — занепокоїлась я, розуміючи, що всі ці конфлікти прийшлося розв'язувати Алану.

— А йому, значить, можна було мене лапати за бік?! Що це за стандарти такі? Якщо він до мене лізе, то це норма. А якщо я до нього, то це погано??? Не розчаровуй мене, Ело!

— Олівія! — почала я, але була перебита Каєм.

— Доброго вечора, пані відьмо. Радий бачити вас здоровою, — він поправив чорний фартух і ледь посміхнувся. Видно вечір був досить веселим. — Сідайте, я покличу Алана.

— Насправді, я хотіла б поговорити спочатку з вами.

Кайтон припідняв брову і рукою запропонував сісти за вільний столик. Деякий час ми роздивлялися один одного, стараючись прочитати думки. Але телепатія була не моїм талантом, тому я заговорила першою:

— Як у вас просувається з Нортоном? Амулет допоміг вирішити непорозуміння?

— Ну, як вам сказати...— протягнув Кай, протираючи потилицю. Моя брова здивовано здійнялася, поки мозок придумував нові проблеми, з якими могли стикнутися ці двоє. — Прогрес є. Остання наша зустріч відбулася без фінгалів і кулаків, хоча дуже хотілося.

— Що ви! Це ж чудова новина! А поговорити вдалося? — не відставала я з допитом. — Ну, не тягніть, мені ж цікаво...

— Вдалося, хоч і не довго. Вистачило, аби я повірив у справжність його почуттів. Хоча без амулета теж повірив би...— на блідуватому лиці чоловіка з'явилася ледь помітна посмішка. —  Цей дурень додумався мене розбудити посередині ночі.

— Тільки не говоріть, що він до вас через вікно пробрався! — не витримала я, згадуючи свої настанови для Нортона.

— Та ви що, він же не настільки з глузду зійшов. Просто тризвонив, доки я не відповів.

Вперше в житті я вирішила тактично промовчати заради блага свого клієнта та моїх нервів. Якщо Кай був настільки впевнений у вищому ступеню адекватності своєї пари, то най воно так і залишиться. Кінець кінцем я не мала права розголошувати подробиці своїх клієнтів.  Особливо, коли це могло спровокувати ще один фінгал під оком і чергове вдирання в мою квартиру з окупацією дивану.

Поки я з професійною посмішкою психолога дивилась на Кайтона, він витягнув зі своєї кишені амулет та протягнув його мені.

— Дякую. Якщо це все, то я покличу Алана.

— Не треба. Я сама підійду до нього. Теж є розмова.

Сховавши амулет в карман піджака, я здійнялася на ноги і попрямувала на кухню. Алан стояв, прихилившись головою до холодильника. Видно Олівія гарно потріпала йому нерви сьогодні, своїми залицяннями. Чоловік виглядав втомленим та сонним.

— Привіт, Алане.

— Ело? А що ти тут робиш? Вже звільнилася? — зрадів він, відразу ж підходячи та згрібаючи мене в обійми. — Не уявляєш, який сьогодні божевільний день...Мені терміново треба побути з тобою, а то скоро зійду з глузду.

— Послухай...— зніяковіла, не знаючи як сказати про зустріч зі столяром. — Пам'ятаєш, як Люся намішала мені коктейль і я хотіла перевірити, як цілуюсь?

— Ще б не пам'ятати.

— А Лорда пам'ятаєш, на якого я чихнула?

— Звичайно. Якби не він, ти б від мене ще довго бігала, — посміхнувся кухар. — Чому питаєш?

— Так ось. Він, як виявилося, був столяром і сьогодні зібрав мені новий стіл...

— Тільки не кажи, що він тобі подобається. Чесне слово, прив'яжу до холодильника і буду смажити картоплю, поки не зможеш без мене жити, — ворчав Алан, стискаючи мене сильніше в обіймах. — Навіть не думай, що я тебе відпущу.

— Та не подобається він мені, заспокойся, —  ледь вирвалася зі сталевої хватки. — Виявилося, що я на п'яну голову йому пообіцяла повечеряти. Так що я тебе попередила, аби обійтися без сварок.

— Він тобі точно не подобається?

— Алане, я від меблів тікаю, не те що від людей. Мені не потрібні ще одні відносини. Тут з нагальним розібратись би... Та й давай відверто, хто мені ще зможе так смачно готувати зранку? І хто крім тебе ще зможе терпіти весь цей меблепарк? А, щоб ти знав, мій диван ожив знов і жалівся на самотність. Так що я тепер ще й психолог для диванів і сваха. Прийдеться тащити з дому софу, аби влаштувати йому особисте життя.

— Тільки нашим не кажи, а то теж захочуть.  Якщо ще чашці можна оживити іншу чашку, то для Люсі прийдеться оживляти винну шафу. А я ще не готовий до нових пригод.

— Як я тебе розумію. Хочеться просто спокійно поспати, без ворчання на вухо...— жалілася я і безпардонно забралася пальцями під сорочку Алана. Він певно не очікував такого,  бо закам'янів на місці. — Ти чого? Ми ж спали разом.

— Я нічого...— Алан ткнувся губами в моє плече і відсторонився трохи. — але спали ми окремо, Ело. І в мене не така вже й чудова витримка, а впереді ще твоя вечеря з якимось бовдуром і декілька годин зміни. Пошкодуй мене, будь ласка...