Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь

-У дім?

-Звичайно, у дім!

-Небезпечно, Панні, там сто відсотків охорона. Не залишать же вони свої тіла беззахисними. Головне, що ми виявили їхнє місце розташування. Дарма вогневик казав, що вони не спатимуть в одному місці.

 

-Ну Міть, давай хоч спробуємо в будинок потрапити, га? Перевернемо парочку!

-Руденька, та ти авантюристка, виявляється! - тихо засміявся водяник, - але не можна! Ходімо назад! Я з мужиками повернуся та всіх перевернемо.

-Ну Міть, хоч пішли у вікно заглянемо, га? Мені знаєш, як цікаво? Лукерія казала, що вони дуже міцно сплять.

-Якщо тільки у вікно... - Здався Мітя, - але від мене ані кроку, якщо що, встигнемо втекти!

 

Вони вибралися на берег поряд з пірсом і тихими тінями, навшпиньки, пішли в бік маєтку. Дуже до речі ліхтарики вздовж доріжок були вимкнені. На шляху їм ніхто не зустрівся, тож до першого вікна вони дісталися непоміченими.

-Ой, Мітю! - Степанія так різко розвернулася і врізалася у водяника, що вони мало не впали, - Зоя!

-Тс-с-с, Панні! - водяник стиснув її і прикрив рот долонею, - яка Зоя?

-Тут дочка Антона! Вагітна! - Стьопка прибрала його долоню і швидко зашепотіла, - я бачила її вранці! Господи, тільки би вони її не вбили!

-Тоді нам точно краще повернутися! Микита знає її запах і знайде!

 

Їхню розмову раптом  перервав нестямний крик. Він був такий гучний і страшний, що Стьопка затиснула вуха руками.

Десятки, ні, сотні голосів верещали, зриваючись до хрипу і починаючи заново. Відчинилися вхідні двері і з них почали вибігати люди. Вони бігли, наскакуючи один на одного, падали і верещали, ніби їх ріжуть. Мітя схопив Стьопку і помчав до річки.

 

-Що відбувається?! - жінка, перекрикуючи загальний вереск з жахом дивилася в бік маєтку.

-Не знаю, але краще забратися подалі!

Цієї миті вереск обірвався. Так само раптово, як і почався.

-Стій, Мітю, дивись, вони всі впали, дивись!

 

Водяник обернувся. Побачивши, що переслідувань немає, зупинився. В кількох метрах від дверей, прямо на полу, лежала купа людей.

-Що це з ними?

     

Мітя все зрозумів одразу. Ще навіть не озирнувся у бік дому Степанії, як збагнув, що сталося. Як, втім, і Стьопка.

-Мамо... - прошепотіла вона і осіла у руках водяника.

 

По той бік річки, навколо будинку Свирянки горіла заграва, наче  запалили сотні вогнищ.

 

-Він... спалив їх? - прошепотіла одними губами, - живцем...

-Не дивись, Панні! - водяник силою розгорнув її, уткнувши обличчям собі в груди. Вона заплющила очі, обняла його за талію, намагаючись не впасти в істерику. Не від жалю до тих тварин, ні. Швидше, від розуміння того, наскільки близька смерть і від жорстокості, з якою вона пожерла тваринну сутність двоєдушників.

 

-Вони від болю кричали, Мітю, - чужим голосом прошепотіла вона, - вони горіли живцем!

-Я - придурок! Навіщо приволік тебе сюди! - з досадою відповів він.

-Ти... Ми ж не знали...

-Треба було передбачити, що вогневик так вчинить.

-Сволота!

-Сволота... Але вчинив правильно...

-Що ти кажеш, Мітю?! Ми знайшли їхню лежку! Залишилося просто перевернути! Вони б відстали!

-Ти маєш рацію, - водяник відсторонив її від себе, глянувши в очі, - може саме ці від нас і відстали б. Але де гарантія, що не прийшли б їхні «колеги»? Це з одного боку. А з іншого, залишившись живими, вони знайшли б інші жертви. Хіба це правильно?

-Ну, так... не знаю, напевно. Але вони так кричали!

-Це було жорстоко, згоден! А коли думаю, як вони могли вчинити з тобою... мені їх не шкода!

 

-Міть, відведи мене на Поляну, - попросила вона після недовго тиші, - мені треба трохи побути наодинці, подумати, заспокоїтися.

-Добре, Руденька, тобі і справді, краще поки туди не повертатися...

-Ти сходиш до мене? Подивишся, що там?

-Звичайно, не турбуйся...

-Скажи Микиті про Зою. Її треба врятувати. Будь ласка.

-Добре, кохана, не переживай! - відповів Митя і стрибнув у річку, обхопивши її поперек талії.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно