Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

Насилу прокидаючись, я намагалася не матюкатися в голос пересохлими губами. У голові бігав натовп скелетів і трусив своїми кістками, змушуючи морщитись від болю. Було до чортиків холодно і по шкірі раз у раз пробігав табун мурашок. Підтягнувши ковдру, я сильніше закуталася в неї та простогнала. Щоб я ще раз випила алкоголь від стійки! Та ні за що! М'яка тканина торкнулася обличчя. У носі нещадно залоскотало і я чхнула.

 — Святі психи, тільки не це... — пробуркотіла в плед. Десь справа почувся шум і до головного болю додався ще один. 

— І тобі доброго ранку, — привітався чоловічий голос.

Від подібної несподіванки я підірвалася з ліжка і стала швидко моргати. Сонячні промені пробивалися через вії та засліплювали очі. Коли я нарешті змогла сфокусуватися на картинці, то побачила Алана, котрий вже сидів на кріслі. Який сидів на чужому кріслі. У чужій квартирі. Тільки зараз стало зрозуміло, що це був не мій дім. Шоколадні стіни, величезне ліжко, книжкові стелажі та панорамне вікно на всю стіну – все це було незнайоме.

Усвідомлення своєї безпросвітної тупості накрило з головою і я захотіла провалитися крізь підлогу. Це ж треба було так напитися вчора, щоб не пам'ятати, як потрапила до чужого ліжка. Але, свята Арана з ліжком, мене більше непокоїла застуда! Якщо я чхала з самого ранку і тремтіла від температури, то швидше за все якийсь гад уже ожив!

— Хто??? — простогнала черговий раз, потираючи очі та вилазячи з ліжка. На тілі висіла бордова туніка, прикриваючи половину стегна. А ось штанів не було. Шкарпеток теж. Не дивно, що я замерзла. — Хто?!

— Що,  «хто»? — намагався зрозуміти Алан, піднімаючись із крісла і прямуючи до шафи в приспущених штанях. Діставши чорний светр, він надів його на підтягнуте тіло і почав щось шукати поглядом.

— Хто ожив? Я чхнула, і зараз намагаюся знайти цього неврахованого балакуна, поки він не влаштував тобі веселе життя.

— Ело, ти б краще про себе подумала. Усю ніч гаряча, як сковорода, — чоловік похитав головою і підійшов упритул. Ткнувшись губами в мій лоб, він вилаявся і пішов на кухню, поки я продовжувала пильнувати простір.

— Свята Інсаніє, я що, переспала з ним по п'янці? Елайно, ти хвора на голову!

— Ти чого там бурчиш? — крикнув Ал із кухні. — Іди сюди, лікуватимемо тебе.

Побурчавши ще кілька хвилин, я змирилася зі своєю долею. Сором соромом, а йти звідси треба було однозначно. Знайшовши поглядом штани, натягла їх і почала шукати шкарпетки, але так і не знайшла їх. Власне, як і предметів, які ожили. Ну нічого, якщо що, Алан сам зможе розібратися із цим.

Вийшовши з кімнати, попрямувала до кухні, на запах трав. Ал кухарював за плитою і різав картоплю. На столі вже стояв чай ​​із калини. Взявши до рук чашку, відпила і почала спостерігати за господарем, який упевненими рухами розправлявся з овочами. Був один плюс у тому, що сталося — навряд чи ще хтось додумався б мені після п'янки посмажити картоплю.

Потрібно було віддати належне, кухар із нього виявився відмінний і через якісь пів години я вже насолоджувалася їжею. Хрумка скоринка зігрівала мене і підіймала настрій. Хоум іноді кидав на мене дивні погляди, але думати про це я навіть не хотіла. Тільки б не почали виясняти відносини! 

Після смачного сніданку мені стало значно легше.

— Спасибі за те, що дав притулок і нагодував.

— Буде тобі, Ело, — звернення на «ти» вкотре різало слух. Знати б ще за яких обставин ми на нього перейшли. Ні чорта не пам'ятала. — Мені було приємно подбати про тебе.

— Все одно дякую. Я піду додому.

— Залишся, у тебе досі температура. Тобі варто відлежатись у теплі та відпочити. Я подбаю про тебе, не чужі ж люди.

— Слухай... — спробувала пом'якшити наступні слова. — Я справді дуже вдячна тобі. Все нормально, ти не повинен зі мною няньчитися.

— Що? — великі очі здивовано свердлили мене поглядом, поки я намагалася пояснити, що просто перепила.

— Кажу, що це лише одна ніч і вона нічого не означає. Я була п'яна, ти, напевно, теж випив. Не хвилюйся, я просто піду додому і на тому закінчимо.

— І часто ти так напиваєшся? – похолонув голос Алана.

— Загалом уперше. Стійка щось намішала ядрене, а може, через застуду так звалило... Не знаю, що там кажуть у таких випадках, тож вибач.

— Ти нічого не пам'ятаєш, так? — похмурнів він на якусь мить, а потім загадково посміхнувся. У пронизливому погляді заплигали чортики і я зрозуміла, що пропустила дуже багато. — Не хочеш дізнатися, що насправді сталося вночі?

— Боюся, це мені не сподобається...

— О, ще і як! Слухай... — Алан відкинувся на стілець, потираючи тонку бліду шию. — Так ось ... Після того, як тебе зморило, ти мало не поїхала додому з тим високородним гадом. Добре, що він пив щось з кавою і, коли ти до нього полізла цілуватися, у тебе пішла алергія.

— Тільки не кажи, що я чхнула йому в обличчя! — мої щоки почервоніли від сорому. Це ж треба було так оконфузитись! Як же тепер в очі дивитись? 

— О так! І оживила чашку, яка почала нашіптувати тобі про пристрасні поцілунки та твої божевільно ніжні губи, — чоловік ледь помітно проковтнув смішок і посміхнувся. Ці жести не віщували для мене нічого доброго. — На той час тебе вже пройняло пійлом Люсі, а того гада — сеансом психотерапії з чашкою.

— І він втік? — понадіялася на краще. 

— Можна й так сказати... Але ти не особливо переймалася його відходом. Тебе більше хвилювало чи добре ти цілуєшся і, чи не зник той залицяльник через це, — спіймавши мій скептичний погляд, Алан розкотисто розсміявся і потріпав свою довгу шевелюру. По моїй шкірі пробігли мурашки від його глибокого голосу. — Ні, я намагався тобі донести, що в тебе з цим все добре, але Люсі подала тобі дуже ... логічну ідею.

— Свята Інсаніє, я що, наздогнала його і полізла перевірити на практиці, чи йому сподобається? — Ал злегка почервонів і зам'явся. — Що, може бути ще гірше?

— Я виявився ближчим від того лорда і ти, під Люсині крики «гірко!» притягла мене за край сорочки й...