Час бою (болю) - Соломія Даймонд

*Аліна 

— Дякую за цей подарунок. Мені справді дуже приємно. — Я тішуся від того, що ця дрібничка змогла підняти йому настрій. Мені хотілося якось віддячити за ту доброту та підтримку, яку я отримала від Давида за останні декілька днів. Коли я нарешті це зробила, то мені якось так радісно стало на душі. Сьогодні я вкотре переконалася в тому, що належу до людей, яким більше подобається робити подарунки, а не отримувати їх.  

— Тепер ми можемо йти? — Білінський схвально киває й кладе іграшкового лева поруч зі своїм ноутбуком.  

— Так, але я вирішив трішки вдосконалити наш план. Ти ж не проти, якщо це буде не просто прогулянка? — Він пильно спостерігає за моєю реакцією неначе звір, що вичікує свою жертву. Моїм тілом же у цей момент поширюються сироти. Що він має на увазі? Побачення?  

— Так, звісно, — відповідаю я, поняття не маючи, що на мене чекає. Здається, цей день обіцяє бути цікавим.  

— Тоді ходімо. — Я поправляю свою шапку й впевнено крокую за Давидом, хоч насправді трохи хвилююся. Мене завжди лякала невідомість. Однак, мушу визнати, що з цим хлопцем мені ніколи не буває нудно. — Не нервуй. Впевнений, що тобі сподобається. Гадаю, що нам обом це потрібно.  

Я не зовсім розуміла, де ми знаходимося, бо раніше дуже рідко бувала в цій частині міста. Зараз ми стояли перед спортивним комплексом і я не зовсім розуміла, що ми тут забули. Потерши лоба, я зайшла в будівлю. Роззирнувшись на всі 360 градусів, я відмітила, що у цьому місці справді дуже гарно. Ремонт був доволі сучасний, а ще тут приємно пахло ваніллю та якимись квітами.  

Я спостерігала за Білінським, що вів невимушену розмову з адміністраторкою. Вони говорили доволі тихо, тому я геть не чула їхнього діалогу. Коли дівчина захихотіла й нервово поправила свою чорну косу, то мене пройняла ревність, на яку у мене навіть не було права. Ми з Давидом не пара і я не маю права влаштовувати йому сцени ревнощів, але це аж ніяк не змінює тих почуттів, що вирують зараз всередині мене. Зробивши декілька глибоких вдихів та видихів, я розправляю плечі й впевнено крокую до них.  

— Мені ще довго чекати? — байдуже запитую я, паралельно намагаючись не закипіти як той чайник.  

Коли адміністраторка починає жувати нижню губу, пожираючи поглядом Білінського, мені хочеться пафосно закотити повіки. У цей момент я відчуваю себе самозакоханою стервою, яка сама провокує конфлікт, але емоції беруть наді мною верх і це вже вони контролюють мене, а не я їх.  

— Ми вже закінчили. — Давид вихоплює у дівчини з рук два ключі й різко розвертається в мій бік.  

Я думала, що він буде сердитися на мене через те, що я перервала їх милу бесіду, але натомість я бачу вираз обличчя, який можна схарактеризувати фразою: “дякую, що допомогла”. Білінський бере мене під лікоть і проводить в іншу кімнату. Вкотре за день я шокована тим, що відбувається.  

— Що це все означає? — запитую я, не розуміючи абсолютно нічого. Ми лише вдвох опиняємося посеред великого чорно-білому спортзалу з червоними елементами. В кутку я помічаю шпаги та лавку на якій лежить фехтувальне обладнання.  

— Ми займемося з тобою фехтуванням, Аліно. Ти ж не проти?  

Думками я переношусь у минуле. Святослав та Давид часто влаштовували бої, вміло орудуючи своїми саморобними дерев’яними рапірами. Хоч ними й не можна було пошкодити один одного, але я все одно переживала за хлопців під час кожної їх гри. Коли наступав якийсь інтригуючий момент, то я заплющувала очі. Білінського це завжди смішило, а я так сильно починала злитися, коли з мене хтось сміявся. Одного разу мені навіть вдалося помститися Давидові за це. Я насипала йому в очі піску, але я геть не пишаюся цим вчинком і мені ще досі соромно за це.  

— Не проти, тільки не думай, що я буду заплющувати очі й боятися тебе. Я так просто не здамся. — Так, на перемогу я була націлена дуже й дуже рішуче.  

— Гаразд, тільки перед тим, як перемогти мене, тобі слід переодягнутися у спеціальний костюм. — Білінський вручає мені білу куртку, штани до колін з підтяжками, гетри, спеціальне взуття, маску, рукавиці та захист для грудей. Цей набір юного фехтувальника виявляється набагато важчим, ніж я собі могла уявити. Та мене бентежить навіть не вага екіпірування, а той факт, що поблизу немає якоїсь вбиральні, де б я могла переодягнутися. — Судячи з твого виразу обличчя, в тебе зараз закипить мозок, Аліно. Якщо тебе бентежить той факт, що ти не маєш де переодягнутися, то я тобі даю чесне слово не підглядати за тобою. — Він бере свій набір, крокує до лавки, що розташована з протилежного боку й починає переодягатися. — І ти теж не підлягай, Алінко. Я відчуваю твій погляд на своїй спині.  

— Трясця, — тихо лаюся собі під ніс. Він вже двічі за сьогодні зловив мене на тому, що я витріщаюся на нього. Мені б мало бути соромно за це, але щось моя совість спить і вже певно бачить третій сон.  

Щоб перестати думати про Давида, я таки одягаю екіпірування. Не можу сказати, що мені в цьому зручно, бо я до такого не звикла. 

— Я б міг не пояснювати жодних правил і просто перемогти у цій грі, але мене цікавить чесна битва. Ти хочеш навчитися грати? — Перше речення звучало так самовпевнено, але Білінський таки мав рацію, тому я не сперечалася з ним. Я бачила, як він грав з моїм братом і це було так захоплююче. Не маю сумнівів, що з роками його навички ставали лише кращими та кращими. Якщо я справді хочу його перемогти, то мені слід бодай вивчити ази.  

— Хочу, — відповіла я, натягуючи маску. Я раніше навіть не пробувала грати на шпагах. Відчуваю, що це буде весело.  

— Гаразд, тоді наш бій доведеться відкласти на потім. Не проти, якщо я ввімкну класичну музику на фоні? — запитує той, підіймаючи свій смартфон з лавки. Відколи ми живемо в одній квартирі, я зауважила, що Давид любить слухати музику. Особливо зранку у ванній кімнаті.  

— Чому саме класика? — поцікавилася я, насолоджуючись мелодією. Насправді серед наших однолітків такі музичні смаки були рідкістю.