Непокірний трофей - Олена Гуйда

Ритмічна голосна музика, бій барабанів, голосні радісні голоси зазвучали ближче.

Головний обідній зал палацу зараз відчинив свої двері для ворога. І нікому було захистити рідні стіни.

Усе ще перебуваючи під вартою, переступила поріг. Усередині залу горіли сотні смолоскипів. За столами, розставленими хаотично, сиділи розчервонілі й неабияк підпилі воїни. Звідусюди звучали лайливі репліки й регіт. Молоді служниці, ті, що ще вчора прислужували монархам, сьогодні стали іграшками в руках загарбників. Фамільний герб зірваний зі стіни й служив килимом для варварів. І моя поява не залишилася непоміченою. Нас проводжали сальними поглядами, свистом, непристойними пропозиціями. Я не дозволяла собі дивитися в їхні обличчя, щоб зберегти ясну свідомість. І вартові начебто не зауважуючи нічого навколо, вели нас уперед. До головного стола, за яким на місці мого батька звичайно ж сидів він. Вигнанець. Його силует я бачила ще від входу. Як і тонку фігуру його Сніжної відьми, що сиділа на троні, котрий ніколи ніхто не смів зайняти, крім моєї матері.

Хейді вчепилась у мою долоню сильніше, і я відчула, як вона тремтить від страху. Вартові навмисно вели нас прямо по затоптаному гербі нашої родини. На мить я забарилася, а потім, потягнувши Хейді убік, під улюлюкання варварів, рішуче обійшла полотно, що нагадувало мені про родину.

Серце стислось. До горла підкотив гіркий ком. Але показати емоції зараз мені недозволено.

Вартові розступилися, пропускаючи нас уперед. А я застигла, скинувши підборіддя й спрямувавши свій погляд прямо на нього. Він про щось жваво розмовляв із чоловіком, що сидів по сусідству. І начебто не звернув ніякої уваги на мою появу. Чорноволосий, широкоплечий, бронзова шкіра загрубіла від сонця й вітру. На його щоці красувався свіжий поріз. У кожному різкому жесті відчувалася варварська сила, жорстока рішучість.

А от Сніжна відьма, що сиділа по ліву руку, оживилася. Біле, немов сніг, волосся заплетене в безліч кісок і схоплене тонким обручем, немов ожило, заворушилося. Чи то мені здалося? Вчепилась у мене уважним поглядом холодно-блакитних, як і її серце, очей, прищулилася, немов побачила більше, ніж могла би помітити звичайна людина. І я мимоволі відвела погляд. Не дарма її називали відьмою - вона була страшніш всіх варварів, що прийшли в мої землі. І найстрашніше - її смерті я не побачила. Невже, вона безсмертна?

Вона піднялася із трону королеви, повільно, плавно. І варвар, що мене сюди привів, переривчасто видихнув. Відьма була висока, набагато вище мене, і схожа на... дику кішку. Навіть за столом вона не зняла зброю, залишивши довгий кинджал на поясі.

Вона повільно наблизилася, обійшла мене по колу, немов оцінювала товар, і криво посміхнулася. Хоч погляд її залишався холодним, гострим, пронизуючим.

- Поклонися своєму володареві! - скомандувала вона, і голос її, пронісся по залі, відбився від зводів і заглушив голоси бенкетуючих воїнів, привертаючи загальну увагу.

- Тут немає мого володаря, - мій голос пролунав начебто грім, і відразу наступила напружена тиша.