Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук

Час минав дуже швидко. Вирішення постійних важливих справ стосовно від'їзду Мурада втомлювало мене не менше, ніж думки про те, що тепер так буде завжди. Я сиділа на дивані моєї тераси, тримаючи в руках склянку з шербетом, однак не пила його. Дивилася на те, як легко вітер зривав пожовкле листя з дерев, а воно, танцюючи у вальсі, з шурхотом падало на землю, створюючи їй ковдру. Аги з мітлами в руках натхненно прибирали доріжки султанського саду, а вітер не втомлювався марнувати їх роботу. І так знову й знову. Всі в цьому вічному круговороті знали своє місце, своє завдання. Мені здається, я одна в цілому світі не знайшла свого істинного призначення. Все життя мені твердили правила, вчили бути істинною Султаною, однак ніхто не зумів змусити душу, що тепер так рвалася на волю, змиритися з цим. Мої думки перериває прихід Джем Хатун.

— Що таке? — здивовано підняла на неї погляд.

— Володар хоче вас бачити. Він просив одягнути плащ.

Таке побажання не дивувало. Певно, батько хотів прогулятися зі мною. Нічого незвичайного, адже ми часто мали спільні прогулянки.

— Який сьогодні день, Джем?

— Четвер, Султано. А що?

— Вже нічого, — важко зітхнула, згадавши, що саме сьогодні я мала зустрітися з Арманом. А він же чекатиме...

"Як мені втекти?" — спитав один мій внутрішній голос, а другий йому одразу ж заперечив: "Від Володаря? Забудь"... На душі стало важко, однак на обличчі сяяла чарівна посмішка — цього вимагав статус. Йдучи до покоїв батька "золотим шляхом", я вкотре шкодувала, що не виконаю свою обіцянку.

Та коли переді мною відчинили двері покої Падишаха, я забула про все на світі. Батько майстрував над прикрасою за своїм робочим столом. Цей процес здавався мені магією. Султану немає рівних в ювелірній справі, тому більша частина моїх скарбів, створена ним власноруч. Побачивши мене, він встав з-за столу та, почекавши поки поклонюся, підійшов зовсім близько. Я вклонилася, поцілувала батьківську руку і приклала її до свого чола, вшанувавши тата. Повелитель ніжно всміхнувся, спостерігаючи за мною.

— Ви хотіли мене бачити, Володарю? — піднісши погляд, глянула у його ясні очі. Він взяв двома руками мою голову й ніжно поцілував чоло. Потім зі свого столика дістає скриньку і, відкриваючи її, показує розкішне кольє, яке згодом одягає на мою тонку шийку. Лиш тепер в покоях лунає його голос:

— Моя прекрасна донечка, моя Селіндж. Я щасливий, що ти в мене є. Ти гідна донька і сестра, я пишаюся вашою дружбою з Мурадом. Скоро ти поїдеш з ним в санджак і ми розлучимося. Однак, в моєму серці завжди житиме твоє ясне личко. Прийми цей подарунок, хай він оберігає тебе...

— Я молитимуся за вас, мій Володар-батько. Кольє розкішне. Дякую вам... Бути вашою донькою — найбільше із моїх бажань... — я ніжно посміхаюся, нічого не розуміючи. Однак, в нашій сім'ї чоловіки завжди були добрими, Султан і Мурад — чудовий тому доказ.

— Селіндж, я хочу тебе познайомити з деким. Це та жінка, яку ти бачила на терасі. Але ти збережеш все в таємниці. Згода?

— Звісно, як бажаєте... — трохи дивуюся я.

— Ходімо, коні чекають нас. Поїдемо в мисливський будиночок верхи. Ти ж не розучилася їздити?

— Звісно ж ні, — посміхаюся у відповідь. Я обожнюю кінні прогулянки з братом і батьком. Рік тому Падишах навіть подарував мені золотогривого жеребця, мою радість і гордість. Я дала йому ім'я Фенікс. З того часу ми нерозлучні друзі. Коли мені ставало погано, я бігла в конюшню і виливала душу в сльозах, розповідаючи йому про свою печаль. Знаєте, я щиро вірила, що він мене розуміє.

В цю мить, спустившись мармуровими сходами з палацу, я ще здалеку побачила мого красеня, тому, минувши Султана, побігла прямо до нього.

— Фенікс, мій милий, — шепотіла, обнімаючи його за шию. Без сторонньої допомоги я вправно вискочила на коня та лукаво споглядала за батьком.

— Хто швидше, Селіндж?

— Залюбки! — кажу я і, наче лише цього чекаю, зриваюся з місця і мчу вперед. Вітер розчісує чорняве волосся, шаль зривається змійкою мені вслід, а я сміюся, радіючи своїй волі. Поруч зі мною мчить Володар, ми чесно граємо, отож він не піддаватиметься мені, і не думайте. А я і не бажаю цього. Не встигнувши оглянутися, ми були біля мисливського будиночка. Я всього лише кілька разів у житті бачила його, коли ми приїздили сюди на відпочинок. Хутко зіскочивши на землю, поглянула на батька, що саме підходив до мене:

— Чудово, Селіндж. Вже краще, ніж минулого разу. Але ти можеш більше, позаймайся ще верховою їздою...

Я посміхаюся. Так, я програла. Але програти Падишаху не соромно. Кинувши зацікавлений погляд на вікно будиночка, я бачу там жінку. Вона дивиться на нас, однак побачивши мій погляд, зникає. Я загадуюся над питанням: "Чому ми тут? Нащо Володар хоче нас познайомити?" — та відповіді не можу знайти... Султан скеровує нас до входу в будинок, я іду вслід за ним з гордо піднятою головою. Хай же ця особа, ким би вона не була, побачить, хто перед нею. Вийшовши на верхній поверх, ми направляємось до однієї з кімнат. Аги відкривають перед нами двері. Ще мить і я побачу її. А побачивши, зрозумію, що приховує її краса.