Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук
Ранок. Так тепло, світло, хороше. Може я померла і вже в раю? Не маючи сил прокинутись, приходжу у свідомість з закритими очима. Однак, просто відчуваю, що я не одна. Хтось є поруч, хтось близький, рідний. Гладить моє волосся, милуючись, як я сплю. Розплющую очі й бачу матусю, що мило мені посміхається:
— Валіде?
— Прокинулась моя соня?
— Щось сталося?
— Ні, невже щось має статися, аби я навідала мою донечку?
Я посміхаюся і беру руку матері у свою, тепер розуміючи чому мені було так добре уві сні. Коли мама поруч, почуваєш себе захищеною і спокійною.
— Селіндж, моя розбійнице, кажуть, вчора ти влаштувала тут цілу низку злочинів?
Я зітхаю, виявляється, поки я сплю, в палаці стільки всього стається.
— Злочинів? І яких же це?
— Розкажи ти мені краще...
— Валіде, прошу вас. Весь ранок була в гаремі з дівчатами.
— Зривала урок, я чула це. Ти вже отримала за це на горіхи від Валіде. Мене інше цікавить. Кажуть, ти весь день провела з Сафіє?
— Так, з нею... — я опускаю погляд. От в чім захована собака.
— Селіндж, ми стільки про це говорили. Я думала: ти розумієш.
— Але Валіде! Вона не ворог нам. Вона — моя сестра! А її мати...
— Її мати — мати ще одного Шехзаде. Ти забула про Закон Султана Фатіха? Я нагадаю: Шехзаде, який посяде трон, повинен першого ж дня видати наказ про страту всіх своїх братів. Думаєш, якщо Повелитель назве престолонаступником Ердогана, він помилує Мурада? Так, між ними багато років, але в історії вже траплялося, коли престол отримував молодший син свого батька... Хай Аллах захистить нас від такого...
— Амінь, — пригнічено зітхаю. — Валіде, благаю. Ви судите людей надто суворо.
— Надто суворо не буває, Селіндж. Ні, я не проти того, що ти спілкуєшся з ними. Врешті ти спілкуєшся тому, що говорити вмієш і що правила етикету знаєш. Було б гірше, якби ти ворогувала з нею. Однак, я хочу лише, аби ти була обачною. Щоб жодних таємниць не розповідала і близько до себе не підпускала... І аби ви правила поведінки дотримувалися, щоб я не вислуховувала більше від Валіде. Ти ж зрозумій, що за свою поведінку відповідати треба. Ти мене підставляєш перед Повелителем. Селіндж, дурість — недозволена розкіш. А ти — старша із дочок Падишаха. В тобі сила моя і твого брата. Думай головою перш ніж робиш щось. Ти маєш всі якості, аби покласти на коліна весь світ...
— Я не хочу нікого класти на коліна, Валіде. Я втомилася від інтриг. Хочу бути звичайною.
— Бути звичайною — не для тебе. Ти народилася особливою і доведеться прийняти це. Хотіти, Селіндж — це теж розкіш. А зараз збирайся, Володар наказав зібратися всій родині на сніданок у його покоях. Одягни золотисту сукню, вона личить тобі. Джем Хатун, допоможи Султані. Заклади волосся. І оцю корону прикріпи... Ні, не цю. Оту іншу. Так, вона. І прикраси. Як чудово. Яка ж у мене прекрасна донька...
Я стою перед дзеркалом, дивлячись на себе. Здається, я перетворююсь на воскову фігуру.
— Валіде уже казала мені, аби я не робила більше нічого подібного. Я обіцяла їй, — переводжу тему.
— Валіде боїться втратити свій вплив на гарем і свого сина. Без нього її влада впаде. Добре, ходімо в покої Володаря.
З цими словами ненька гордо покидає покої, глянувши перед тим у дзеркало. Я йду слідом за матір'ю, розмірковуючи над її словами...
Покої Султана Мехмета Хана — найбільші і найпрекрасніші кімнати всього Топ-Капи. Тут завжди так тепло і хороше, адже тут живе мій татусь. В порівнянні з темними коридорами, тут так багато світла, що я примружую очі. За мить зіниці звикають, тому бачу перед собою великий стіл та по обидві сторони подушки. В покоях Володар і Валіде Султан трохи осторонь від усіх про щось розмовляють. Дільруба стоїть поруч зі своїми дітьми, Мурад теж з ними, грається із Ердоганом. Гюльчічек Султан та Айше розмовляють в стороні, а Гевхерхан поруч з ними дивиться у вікно. Втім, як і завжди.
— Нарешті усі найрідніші зібралися разом. Прошу вас, сідайте за стіл, — мовив батько, побачивши нас.
Ми усі сідаємо згідно з правилами Шаріату: Володар на троні, Валіде Султан одразу біля нього. Навпроти Гюльчічек, за нею Айше, а біля них Дільруба з дітьми. Моя мати біля бабусі, тоді Мурад, я і Гевхерхан. Розмовляючи про різне, починаємо снідати. Особисто я не дуже розумію ціль такого застілля. Однак, мовчу тихенько.
— Валіде, як іде підготовка до весілля Айше? — цікавиться Падишах.
— Навесні проведемо гучне свято, синку. Ми розпочали приготування.
— Чудово, — схвально киває падишах. — Аміро, я знаю як ти готуєш наполегливо і старанно Мурада в санджак. Також знаю, що Селіндж тобі допомагає. Та вам треба поквапитися.
— Ми все встигаємо до весни, Володарю.
— Не до весни... Я вирішив, що Шехзаде Мурад поїде в санджак через два місяці. Мураде, синку, Маніса не може чекати так довго. Ми влаштуємо свято гідне тебе вже в листопаді. І ти одразу вирушиш в путь. Там багато справ, тебе чекає народ, як свого майбутнього Падишаха.
Я смикнула Сафіє за руку та, поклонившись Валіде ще раз, помчала із кімнати. Сестра мчала вслід за мною, тримаючи мою руку так же міцно, як і я її. Скажу вам чесно, мати сестру — це прекрасно. Це так же чудово, як і мати брата. А коли в вас є обоє — ви найщасливіша людина на світі.
Відсапуючись у моїх покоях, ми дружно сміялися. Сафіє була наляканою, вона б нізащо не дозволила собі такої поведінки перед матір'ю Султана, однак разом зі мною вона була здатною і на гірше. Чомусь, я завжди славилася сміливістю і любов'ю моїх рідних. Але не всіх, та про це я дізнаюся згодом. Якби щастя вимірювалося сяйвом, то завдяки нам Топ-Капи зараз світився б, як світлячок вночі. Ми мали одна одну, сестру, подругу, з якою можна начхати на ті прокляті славлені правила, бігати, потрапляти в небезпеки — це був наш скарб. Та мою радість обтягало чітке розуміння, що так не зможе бути вічно. Обов'язково знайдуться ті, хто постарається зруйнувати нашу дружбу.
— Мені шкода, що ти ніколи не будеш дочкою моєї матері, Селіндж, — першою порушила тишу Сафіє. Я поглянула на неї, не зовсім зрозумівши, що вона має на увазі.
— Я знаю, Аміра Султан — чудова жінка. Вона дбає про життя своїх дітей. Але вона вчить вас ненависті, вчить сторонитися мене і Ердогана. Я не хочу, щоб так було. Селіндж, я завжди мріяла мати сестру. Я хочу, щоб ти була моєю сестрою. Щоб приходила до нас із Мурадом, якого я люблю не менше Ердогана. Щоб приходила Гевхерхан. Хочу, щоб ми були однією родиною. Щоб наші матері не ворогували, забороняючи нам бачитися...
— Сафіє... Сестро, я навіть не знаю, що сказати. Ти ж добре знаєш, що це дуже складно... Я б теж хотіла, аби все було так, як ти сказала. Та чи дано?
— Я не вірю у долю, Селіндж. Не вір і ти. Якщо хочеш чогось, то бери і роби це...
Я зітхаю. Мені так прикро від того, що Аміра Султан і Дільруба Султан — дві прекрасних матері, але бути ворогами — це їх доля.
Враз у покоях лунає стукіт, а за мить заходить Мелек калфа:
— Валіде бажає бачити вас, Султани.
Ми перезираємось, але виконуємо наказ. Слуги пропускають нас, а ми заходимо в головні покої гарему. Поклонившись Валіде, що сиділа на тахті і щось читала, ми дещо налякано дивимось на неї. Я озиваюсь першою:
— Валіде Султан, ви бажали нас бачити?
Вона повертає голову в нашу сторону і, оглянувши нас з ніг до голови, посміхається та жестом велить сісти поруч, що ми одразу і робимо. Помітивши наше хвилювання, Султана заливається добродушним сміхом.
— В гаремі всі коряться, коли чують моє ім'я. Вороги тремтять із страху. Вони бояться, бо знають, що Валіде Небахат Султан ніколи не пробачає. Всі знають, що я не кидаю слів на вітер. Я — мати Володаря. Але те, що мене бояться мої власні онуки — це нонсенс. Селіндж, ти ж так смілива, що нещодавно кидала мені виклик перед Гюльчічек і Айше. Невже ти теж боїшся?
— Ні, Валіде Султан. Боятися і остерігатися — різні речі. Я остерігаюся вашого гніву не як Валіде Султан, а як моєї бабусі.
— Добре... Хочу розповісти для чого я покликала вас. Це чудово, що ви проводите час разом. Я все життя казала вам, що означає кров Династії. Ви однієї крові і між вами не може бути жодних конфліктів. Чудово, що ви це зрозуміли. Але погано те, що своєю поведінкою, яка не гідна того, хто ви є, ви руйнуєте порядок в гаремі і мій авторитет. Я хочу вас попередити, якщо ще раз відбудеться щось подібне, ви будете покарані.
Я розумію, що Валіде має рацію, але водночас відчуваю, що це останні дні мого безтурботного дитинства, тому так не хочеться їх змарнувати.
