Остання із роду Віндор - Надія Філіпська
Аріелла Віндор
Ранок видався просто чудовим. Я пила каву, за звичкою розгойдуючись на стільці. Ось ніяк не можу позбутися цієї дитячої звички, Урос навіть втомився робити мені зауваження щодо цього. За переглядом газет і розмовами з духом час пролітав непомітно.
– Дивись, – показала я на заголовок в одній із газет, – а наше селище – знамените.
– І що там пишуть? – Урос засунув свій котячий ніс у газету.
– Виявляється за останній рік, тут часто спостерігали драконів. Уявляєш, драконів! І що вони забули у цій глушині.
– Добрий ранок! – пролунав приємний голос.
Обриси Уроса миттю розпливлися, і він зник, а я так різко розвернулася на стільці, який і так з моєї милості стояв на двох ніжках із чотирьох, що не втримавши рівновагу, полетіла на підлогу. Бух! Моя п’ята точка приземлилася на щось м’яке. Обережно розплющила очі (і коли тільки встигла їх заплющити?). Я лежала на дивані у вітальні, і на мене плавно опускалася газета, яку я читала до падіння. З побоюванням скосила погляд на стіл: слава Абросу, чашка з кавою залишилася там.
Внизу східців стояв самовдоволений дракон. Хоча ні, не такий уже й самовдоволений, бачу тінь каяття на його обличчі.
– Вибач, не хотів тебе налякати, – повідомив дракон.
Я дивилася на дракона і не могла зрозуміти, що сталося! Ні, я маю на увазі зовсім не моє падіння, тут все зрозуміло. Дракон телепортував мене на диван коли я впала зі стільця, тут справа в іншому.
«УРОС!!!!»
«Та тут я, чого кричати?» – пролунав голос у моїй голові.
«Поясни мені одну річ, як я могла забути, що в моєму домі живе дракон?»
«Ем, я думав, ти просто змирилася з цим фактом і вирішив не псувати тобі ранок. Що, знову проблеми з пам’яттю?» – співчутливо запитав Ур.
«Схоже, що так! Треба поговорити!»
«Як тільки здихаєшся льодяника, я у твоєму розпорядженні», – заявив Хранитель.
А я так сподівалася, що стазис хоч цю проблему вирішив! А виявляється що ні.
– Все в порядку, – нарешті відповіла я льодянику, і повернулася назад на своє місце. – Дякую. На сніданок вівсяна каша з молоком та омлет.
– Чудовий сніданок, – сказав дракон, пройшовши на кухню.
– Дякую за продукти, – подякувала я дракону. Тепер я зрозуміла, звідки у моєму холодильнику взялося мʼясо та решта продуктів.
– Без проблем, – дракон уже розмістився навпроти мене зі своїм сніданком.
«Ур, це ж коли він прокинувся, що вже і в селище сходив?»
«Дракон – рання пташка», – хмикнув дух.
«Ну що ж, принаймні мені є чим його годувати».
Поки дракон снідав я продовжила вивчати газети, які накопичилися за майже рік моєї відсутності. Дракон лише кинув погляд на дати газет, але промовчав. А коли його чашка кави спорожніла, він взявся за розпитування.
– Арія, ти постійно живеш у цьому будинку?
– Так, – я перевела здивований погляд на льодяника.
«До чого такі питання? Урос, що хоче від мене цей дракон?»
«Арішка, ти що зовсім забула навіщо його позвала?» – затурбувався Хранитель, зʼявляючись на краю столу.
«Ні, Ур, це я вже згадала. Але до чого його питання?»
«Спитай у нього сама!» – порекомендував Урос і знову зник.
– Дивно, – продовжив дракон. – Минулого літа ми були тут з Мікелем, але будинок був порожнім!
А він проникливий. Треба бути з ним обережною.
– Так, влітку мене тут не було, – підтвердила слова дракона.
– І де ж ти була? – сині крижані очі невідривно слідкували за мною.
– Їздила відпочивати, – видала я перше, що прийшло в голову. Не подобалася мені ця розмова.
– Я гадав, що відьми не відпочивають. Відьомський дар це ж покликання, зʼєднання з природою. Ви ж тому і місця для життя обираєте такі, як це болото.
«А дракон виявляється багато знає про відьом».
– Я не звичайна відьма!
– Я це помітив, – задумливо протягнув він і піднявся, щоб помити посуд.
Я залишила дракона освоюватися в будинку, а сама втекла в кабінет.
Він був не лише кабінетом. Це було серце нашого роду. Своєрідна скарбничка запечатана від сторонніх. В ньому зберігалися важливі документи, амулети і накопичувачі. А один із куточків був виділений під лабораторію для приготування зіль. А ще була невеличка комора для зберігання інгредієнтів.
Крім розмови з Хранителем, була у мене ще одна справа, яка потребувала негайного вирішення.
«Урос, виходить, що все дарма!» – подумки вигукнула я.
«Арішка, і не з таким справлялися, прорвемося!»
«Рік стазису нічого не дав. Я тільки втратила час!»
«А ну не розкисай! Як це нічого не дав? Якби не стазис, то ти тут не розмовляла б зі мною. Не було б зараз ні тебе ні мене! Він врятував тебе, он поглянь – жодного шрамику не лишилося! Красуня!»
