Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

****

- За тобою що, вовки гналися?
Голос за спиною змусив здригнутися. Ну от, тільки видихнула спокійно.
- Ти не можеш ось так просто вдиратися до моєї кімнати, - фиркнула невдоволено, спостерігаючи струнку фігуру Даймонда на своєму ліжку.
Потім погляд впав на стіл, де зараз красувалося декілька срібних коробок, перев'язаних чорними стрічками. Стильно, нічого не скажеш.
- Це тобі, - Кайєн помітив куди спрямувався мій погляд.
- Вирішив, як завжди, все проконтролювати? Боїшся кольори не співпадуть? - складно було стримувати уїдливий тон, але я старалася.
- Що з тобою? - в синіх очах промайнуло таке щире занепокоєння, що всередині мене колихнулося щось недобре. 
- Все добре, - відрізала холодно, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що чекаю коли він піде. - Не турбуйся, мені байдуже в що виряджатися.
- Нервуєш через поїздку на Арк? 
Кайєн не здавався і вперто ігнорував мою непривітність. У відповідь лиш непевно знизала плечима.
- Твій батько буде на балу? - раптом не втрималась від питання, яке дійсно мене турбувало.
- Певно що так, - дещо ухильно відповів хлопець і навіть відвів погляд.
- Скучив?
- За батьком? - він з нову дивиться на мене здивованими очима.
- Ні, ну що ти. За нею.
- Тіаро... - моє ім'я стало схожим на глухе гарчання в його вустах, - якого біса?
- Що саме? Намагаюся вияснити чи буде твоя колишня, а може і теперішня коханка мозолити мені очі?
- Скаді не моя коханка. А мого батька. Ти все переплутала, люба.
Кожну фразу він кидав скрізь зуби. А злий синій погляд блискавкою метався по кімнаті, доки не зупинився на мені. Кайєн рішуче піднявся з ліжка і майже впритул підійшов до мене. Яких же зусиль треба було докласти, аби проковтнути свій страх і не відступити! Але чисто із впертості я ніби прикипіла до того місця.
Довгі тонкі пальці підчепили моє підборіддя і змусили підняти обличчя, щоб зустрітися з його поглядом в нерівному бою. 
- Будь уважнішою, Сніжинко, - прошепотів крижаний принц і схилився ще ближче.
В якусь мить я подумала, що зараз він мене поцілує. В якусь безглузду мить. І мало не потягнулася до нього сама. Та вчасно приборкала цей порив, хоч губи нестерпно пекли, відчуваючи його подих.
- Сьогодні в сім у нас вечеря. Я зайду за тобою, не запізнюйся.
Сенс його слів не відразу доходить до мене.
- Навіщо?
Мій голос глухий і хриплий, губи зрадливо пересохли, тому нервово облизую їх кінчиком язика. 
Погляд Кайєна темніє, а дихання стає глибшим.
- Так треба, - каже і так само різко відходить. А потім і зовсім, не прощаючись, виходить за двері.
Чомусь моїм легеням стає самотньо без його подиху...

****

Привіт! Вибачте за затримку з новими главами. Я захворіла, тому ось так вийшло. До кінця січня спробую вийти в звичний ритм, і викладати глави, як було раніше - раз в два дні. 
Щиро дякую за ваш інтерес до моєї історії і підтримку в якості вподобайок та коментів!