Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

– Ти чула, Віккі? Вона натякає, що ми їй тут заважаємо. От тобі й тиха квіточка, – обурювалась Міла.

– І взагалі, не розумію чому  ви так хвилюєтесь через той ярмарок? – вирішила перевести тему з себе.

– Звісно не розумієш. Ти ж там не була, – відповіла Віккі. Вона вже одягла доволі відвертий та прохолодний, як на мене, наряд. Я замерзла вже тільки дивлячись на неї.

– А ти що, була? – здивувалася я.

– Ми з Мілкою в тому році підпільно ходили. Враження не ті, бо шифруватись увесь час доводилось, але зате ми знаємо що на нас чекає цього року.

– І що? 

– Просто незчисленна тонна усяких красунчиків, багатіїв, закордонних гостів і кращих магів нашої країни, – мрійливо закотила очі Міла.

– Я думала там дійства всілякі відбуваються, товар незвичний зі всієї країни продають, речі особливі можна знайти, – перераховувала я те, що чула раніше про ярмарок.

– Ну і це теж звісно, але основне це купа заможних мужиків, не займаних нашою з Віккі увагою, – розставила пріоритети Міла. 

  З ними все було зрозуміло. Більше я не розпитувала нічого, бо ще могла напроситись на подробиці їхніх планів. Мені вже було шкода тих нещасних, що трапляться на шляху моїх сусідок. 

   Дівчата зробили ще декілька спроб вговорити мене та я не звертала уваги на їхні маніпуляції. Пішли вони жорстко ображенні на мене. Але я знала, що це не на довго. Через Германа вони сердились два дні. Це був цілий рекорд. А потім дівчата просто елементарно забувають що на щось там ображались і починають спілкуватись як раніше. 

   Чи хотілось мені туди піти? Я збрешу, якщо скажу що не маю жодної цікавості щодо цього дійства. Але я не можу собі зараз цього дозволити. Ніяк. Досить вже проблем за такий короткий термін. Чомусь я була впевнена, що там мене нічого доброго не чекає. По-перше, мої сусідки точно не та компанія, з якою мені варто туди йти. Враховуючи їхні плани та інтереси.

   Але насправді мені також пропонували піти на ярмарку мої нові знайомі з бойового факультету та я не наважилась погодитись. Всюди постійно ввижався наш ректор і я дуже не хотіла з ним там перетнутись. Не розумію цього страху та боротись з ним теж не можу.

    Тому при нагоді відразу тікаю до гуртожитку. Він розташований трохи на відстані від основної будови академії й це дає мені відчуття безпеки. Але готувати завдання теж не було настрою, тому я взяла детектив, який ще в тому році почала читати та вирішила теж влаштувати собі особливий день, зі смаколиками та цікавою книжкою. І ні чім не гірший він буде в мене. Тут тепло, а на вулиці он шалений вітрисько зірвався. І зовсім мені не хочеться туди піти. 

   Раптом у двері постукали. Я притихла як миша, вдаючи, що в кімнаті нікого немає. Це певно якісь подруги моїх дівчат затримались і вирішили перевірити чи ще є вони. Просто треба перечекати й вони підуть.

    Та стукіт знову повторився, а разом з ним я почула голос Германа: “Ей, подружка, я знаю, що ти там. Відчиняй, поки мене не спіймали на проникненні у жіночий гуртожиток”.

   Ось вони, мої неприємності. Самі до мене прийшли. 

Мої любі. Приношу мої вибачення. Завтра проди не буде. Сподіваюсь, що зможу викласти частинку у неділю. Але в понеділок буду 100%.  Якщо доживу з цими болячками)))