Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

ЕЛЬВІРА

    Кажуть якщо вже не чекаєш ніяких результатів, то вони обов'язково прийдуть і здивують тебе. Сьогодні я впевнилась у цьому на власному досвіді. Коли на Медитаціях нарешті не просто просиділа із закритими очима, а відчула імпульс в середині себе. Так, ще зовсім не чіткий і спочатку я навіть подумала що то тільки моя уява, якби Фіола не підтвердила, що я таки дісталася свого магніту. А це, з її слів, вже половина роботи. Головне, що я знайшла шлях до нього.

    Моїй радості не було меж. Я навіть не помітила, як пролетіли заняття на трав'яному факультеті. А на ПКБ мене чекало ще одне досягнення. У спарингу я змогла пробити щит одного першокурсника, за що вперше почула схвальний відгук від Борового. А це не аби що, враховуючи як він спочатку кривився за моєї появи. 

     Я йшла заплутаними коридорами академії  в бік бібліотеки й не могла втримати в собі задоволеної посмішки. Настрій не псувало навіть те, що зараз доведеться до ночі попрацювати над двома самосійними роботами по зіллєзнавству та історії магії трав. Здавалося, що сьогодні все буде мені під силу. Певно я вже надто занурилась у себе і літала на рожевих хмаринках, що не помітила як зіштовхнулася з ректором. Хотіла просити вибачення та піти далі, але він перегородив мені дорогу.

     “Будь ласочка. Тільки не сьогодні. Хай сьогодні до кінця буде хороший день.” – благала про себе навіть не знаю кого. Ректора чи вищі сили. Та ні один, ні другі не бажали мене чути. Ліміт мого везіння певно вже був вичерпаний.

– Ельвіра. Затримайся на хвилину. Маю до тебе розмову, – наказав Арій та відкрив двері у пусту аудиторію.

     Важко зітхнувши, я рушила туди за ним.

– До мене дійшли деякі чутки… Я б хотів переконатись у їх правдивості з перши вуст.

– Про що саме ви хочете знати? – не зрозуміла я.

– Що тебе пов'язує з Германом Громом?

    Слова закінчились. Я стояла і кліпала, намагаючись сформувати якусь адекватну відповідь. Просто в моїй голові був повний дисонанс. З якого такого дива ректора може хвилювати моє особисте життя? Це не те що дивно, це навіть насторожує. 

– Ми з ним друзі, – все-таки вимовила я.

– Він став причиною активації бойового магніту? – задав Арій наступне своє запитання.

– Це допит? Я маю відповідати стосовно свого особистого життя? 

– Поки ти навчаєшся в академії, в тебе немає нічого особистого, – якось так жорстко відповів він. В нього навіть голос змінився при цьому.

    Я мимоволі зробила крок назад, ближче до виходу.

– Я не маю наміру тебе налякати, Ельвіра. Вибач. Просто… Я забороняю тобі спілкуватись з Германом Громом. Повір, ти ще скажеш мені за це спасибі, – він поволі наступав, а я відступала до дверей, поки не відчула їх спиною та не схопилася за ручку. Зачинено. Не помітила навіть коли він це зробив. Серце пустилося в галоп. І чомусь перед очима став злий вираз обличчя батька, в момент, коли він вчергове кричав на маму.

– Я хочу піти, – чітко виговорила я, але голос вже тремтів.

– Підеш, коли пообіцяєш, що ніколи не будеш спілкуватись з Громом. Хіба в тебе ще є час на хлопців? Ти ж навчаєшся на двох факультетах? Я можу додати тобі роботи, якщо цього мало. 

– Не мало. Я обіцяю! Не буду з ним спілкуватись! – вже майже кричала я, сіпаючи ту ручку. По спині потік холодний піт. Він клацнув пальцями і я мало не вивалилась у коридор та не прощаючись втекла звідти. 

    Нормально дихати змогла тільки у своїй кімнаті. Що це взагалі було? Я дивилась на себе в дзеркало і не впізнавала. Тепер мені й пудра не знадобилася, настільки блідою я була. Так. Ситуація дивна. Що ректору треба взагалі від мене, не зрозуміло. Нащо йому збирати плітки й лізти в моє особисте життя, теж не зрозуміло. Але ж і моя реакція не нормальна. Ну здивувалася б я, приміром, чи може не комфортно себе відчувала. Але ж не такий тваринний страх. Я ніби власну смерть там побачила, а не злегка роздратованого ректора. Навіть у кімнаті ще було бажання тікати. Куди? З академії? Я так точно скоро з'їду з глузду.

  Через декілька днів я сиділа на підвіконні та спостерігала за метушінням моїх сусідок. Дівчата сьогодні старались як ніколи. Декілька разів змінювали свої наряди, сварилися та йшли  на примирення теж не зліченну кількість раз. Мирились, бо я зачіски, окрім кіс, робити не вміла, тому надія в них була тільки одна на одну.

     Причиною їх схвильованості був щорічний осінній ярмарок. Його влаштовував сам імператор на великому полігоні, неподалік від академії й учням, починаючи з третього курсу, дозволялось її відвідати. В академії навіть заняття на честь цього дійства скасовувати. Просто тому, що всі викладачі були там, на ярмарку. 

– І що? Ти збираєшся просидіти усі вихідні на цьому підвіконні? – запитала Міла, пробігаючи в спідньому повз мене.

– Збираюсь і цього разу ви нізащо мене не вмовите, – як можна впевненіше промовила я. Щоб відбити їм охоту даремно втрачати на мене час.

– А ми ще навіть і не починали, – відгукнулася з ванної Вккі. – Сиди собі. Скоро приростеш і ми будемо водити екскурсії сюди, показуючи травницю, що перетворилася на фігурне продовження підвіконня. 

– Купу грошей заробимо, – додала Міла.

– Не вийде, дівчата. В мене є чим зайнятись, купа самостійних та й хвостів вже назбирала. Позаймаюсь хоч у тиші.