Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

   Нащо так було наближатись до мене? Тому тільки махнула головою на знак згоди з усім, що він там казав. Краще вже потерплю косі погляди, ніж буду копатись у доцільності цієї  форми.

– Іди. Навчайся. І сподіваюсь ви налагодите стосунки зі своєю тіткою, – сказав він наостанок і пішов у напрямку свого столу. 

– До побачення, – відповіла йому і швидко покинула кабінет, на ходу налаштовуючи своє перенесення. Хотілося втекти з відси якомога далі. 

   В бібліотеці у таку годину залишилась тільки я та сама бібліотекарка, що тихо сопіла у своєму кріслі-гойдалці. Сісти за навчання вийшло не відразу. Довелося докласти купу зусиль, щоб просто заспокоїтись і перестати мимохідь відсліджувати усі можливі бойові струмені. Здавалося, що я зараз можу притягнути їх усіх просто одночасно. Але навіть уявляти не хочеться, що б з того вийшло.

ГЕРМАН

– Вибач крихітко та щось я не в настрої. Давай після гри якось зустрінемось, – промовив Герман відчіпляючи від себе руки красуні-магічки з факультету стихійників.

   Ця вогняна дівчинка була цілком йому до смаку, але не зараз. Щось не зрозуміле коїлось з ним останнім часом. Ця травниця так залізла в його думки, що просто не хотілося ніяких розваг. Дивний і зовсім не відомий йому стан. Коли він казав про її сорочку, то не жартував. Вона справді  йому сниться. А ще її хазяйка… У різних позах. 

    Хлопець вже було подумав, що це якась побічка від того клятого туману і вирішив запитати про це в Ноеля. Погане було рішення. Бо той довбень ельф тільки поглузував з нього і запевнив, що це не побічка, а він просто маніяк, що повернувся на травниці й що від кохання в нього ліків немає. 

    І не те щоб Гер не любив дівчат. Ще й як любив, але от таких правильних завжди обходив десятою дорогою, бо йому вистачило однієї такої. Ще на першому курсі мав справу з хорошою дівчинкою і досі не міг здихатись її уваги. І навіть у вічне кохання хлопець цілком вірив, просто вважав, що воно має місце у більш зрілому віці. 

    От коли йому виповниться тридцять п'ять років тоді вже можна задуматись про якісь там постійні стосунки. А зараз нащо? Коли скільки красунь навкруги й кожна готова дарувати себе йому? Але ж з травницею так не вийде. Там все стосунками закінчиться. Тому треба триматись якомога далі від неї – думав він, а бажав закінчити з нею те, що почав.

  Ця безвихідна ситуація починала його добряче дратувати. Бо хай яким він покидьком не здавався, все-таки дівочі серця не звик розбивати. Все завжди було за обопільною згодою і без претензій на продовження. 

   А якщо це просто від не отримання бажаного? А потім доведеться якось відбиватись від неї. А йому і Каміли божевільної вистачає. Можливо його Віра і не буде його переслідувати та тоді за ним ганятись буде власна совість. Стоп. А коли це травниця в думках вже встигла стати його?

ЕЛЬВІРА

  У вечері наступного дня я сиділа у кімнаті й зі злістю допрацьовувала реферат по зіллєзнавству. Викладачу не сподобалось, що він написаний надто тезисно. А я вчора інакше написати його б і не змогла, враховуючи свій емоційний стан. 

   Все не зладилося ще з самого ранку. Спочатку знову безрезультатні медитації, потім проблеми з цим рефератом, косі погляди з відусіль, а на кінець заняття ПКБ, де професор Боровий змусив мене вважати, що заняття з Германом було не такою вже й поганою ідеєю. 

 Цей викладач певно мав якісь не здорові упередження що до факультету травників і я стала для нього своєрідною мішенню для цькування. І щити не такі й удари не такі, а в кінці так взагалі змусив бігати по колу, бо це, бачите, краще в мене виходило, аніж бойова магія.

   Тому до вечора мій настрій не те що паскудним був, він провалився у суцільну чорну безодню не інакше. І коли до кімнати, як завжди з веселим гомоном, повернулися дівчата, мені хотілося забитись у куток і накритись зверху ковдрою та подушкою. Але реферат сам себе не виправить, тому, зціпивши зуби, продовжила писати, намагаючись не звертати просто на них уваги. Та де там.

– Ель-віра, – якось по дивному розділила моє ім'я Міла, сідаючи своєю п'ятою точкою на мій реферат.

– Що вже таке? – роздратовано запитала її. Віккі тим часом підійшла з заду і почала розплітати мою косу. 

– Сьогодні були чергові Лабіринти, знаєш про це? – поцікавилася дівчина, колупаючись в моїй голові.

– Мене ці ігри не цікавлять та й часу не має.

– Наша команда знову здобула перемогу, – продовжила для чогось розповідати Віккі. 

– Я дуже радію з цього приводу та може ви дозволите мені ще попрацювати над рефератом? – виразно глянула на Мілу, яка і не збиралася вставати.

– Герман знову здобув перемогу, – продовжила за подругу Міла.

– Я вже зрозуміла. Він же капітан нашої команди, тому логічно, що…

– Знаєш, що він вигукнув у кінці гри привселюдно в гучномовець? – перебила мене Віккі.

– Не маю уяви.

– Присвячую цю перемогу своїй квіточці Вірі! – голосно вигукнула Міла. 

– От ми з Мілою, а ще уся академія, гадаємо, хто ж така ця загадкова Віра, що сам Гром їй перемогу присвячує? – прошепотіла мені на вухо Віккі, а Міла знову кинула на мене підозрілий погляд.