Остання із роду Віндор - Надія Філіпська

Я перевела погляд у вікно і завмерла. Це ж що ми так довго розмовляли та вивчали Книгу? Геть втратила відлік часу.

Повечеряли ми залишками продуктів. Сил вже не було ні на що. Все ж далася взнаки втома та подорож світами.

***

Наступні декілька днів, як і обіцяв льодяник, ми спостерігали.

Дракон спостерігав за трипатонами, а я просиджувала на поваленому дереві в очікуванні льодяника. І хоча весь вільний час я лише читала, додому поверталася як вичавлений лимон. Все ж таки переходи забирали досить багато сил. Раніше, з повним резервом, я навіть не відчувала скільки енергії потрібно у інших світах. Дракон навіть запропонував залишити його самого, але я не ризикувала. Боялася. Завжди є шанс, що світ не відкриється знову, і тоді дракон залишиться там з трипатонами назавжди. Цього я не бажала нікому, тому кожного ранку після сніданку відкривала перехід і терпляче чекала дракона читаючи черговий розділ книги. А ближче до вечора ми поверталися додому, вечеряли і я просто засинала.

Дракон своїми спостереженнями ділитися не збирався, але в мене не вистачало сил навіть обуритися цьому.

– То які в нас плани на завтра? – запитала я під час вечері. Їсти не хотілося і я лише возила ложкою в тарілці з кашею.

– До трипатонів повертатися не має сенсу, я побачив все, що хотів.

Я зацікавлено подивилася на льодяника, очікуючи почути щось ще.

– Тобі треба добре відпочити, а мені подумати. Влаштуємо собі вихідні. Добраніч Аріє.

Оце і все, що я почула від дракона! Ну добре, мій таємничий.