Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

Я зустріла абсолютно пустий, але здивований погляд.

- Так. Ти можеш з ним побачитися перед стратою, - все ж запропонувала, хоч з кожною миттю переконувалась в марності подібної пропозиції.
- Навіщо? 

І знову - нічого. Тільки здивування. Здається, Розамунда і справді не розуміла навіщо їй бачитися з сином.

- Я передам йому, що ти його любила, - раптова злість сколихнулася в мені від її слів, тож я рішуче розвернулась до дверей.
Проте мене зупинив сміх. Потворний зловісний регіт.
- Він добре знає, що це не правда. Ти ніколи не знала материнської любові, Тіаро. А мій син добре знає материнську ненависть. Її він пронесе через все життя.

*****

Я вийшла не озираючись. Непрохані сльози застелили погляд. Увагу привернуло тільки слабке світло в сусідньому кабінеті. Він межував з кімнатою для відвідин і дозволяв бачити і чути все що там відбувається в реальному часі.
Увійшла в привідчинені двері і завмерла від несподіванки. В кріслі перед великим екраном сидів мій брат. Принц Брендон Амендола.

- Не плач, - спокійно попросив хлопчик. - Вона цього не варта. 
- Що ти тут робиш?
- Лорд Еббот дозволив побачитися з матір'ю перед від'їздом до школи.

Якщо і раніше я помічала, що Брендон час від часу поводиться і міркує як дорослий. То тепер переконалася в цьому. Він дивився на мене абсолютно спокійним прямим поглядом. І здавалося не відчував жодних емоцій, хіба що окрім легкого суму.

- Чекай, - витерла вологу від сліз щоку долонею, - яку ще школу?
- Приватну. Лорд Еббот вирішив...
- Лорд Еббот, значить, вирішив.

Ось зараз я дійсно розлютилася. Мало того, що цей зарозумілий індик весь цей час не бажав повертати принца в палац, ніби-то з міркувань безпеки. Так тепер, він ще й вирішує відправити мого брата до школи-інтернату. Просто чудово! Я відкручу Едріану голову за те, що мовчав про подібне самодурство.
Але зараз потрібно заспокоїтися.

- Брендоне, - підійшла ближче і присіла поряд з хлопчиком, - ти хочеш їхати до тієї школи?

На мить все те що сприймалось в його поведінці за ознаки раннього дорослішання кудись зникло. На мене зиркнув зацькований і сумний дитячий погляд. Так ось чому він сумує!

- Я ж тепер сам по собі...

Від його відповіді стислося серце.

- Слухай, - взяла маленьку долоню і легенько стисла у своїй. - Можливо, ти скажеш, що я не маю жодного права тобі це пропонувати. Але я все ж спробую. Ми з тобою - брат і сестра, Брендоне. І я ніколи не залишу тебе самого. То може ми спробуємо стати однією сім'єю?