Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

Що ж... Нещирість за нещирість. 

Байдуже, якими мотивами керувався Ед, маніпулюючи мною того вечора. Скоріше за все він дійсно бажав забезпечити алібі моєму чоловікові. Щось мені підказувало, що попри всі непорозуміння між хлопцями, вони все ж були друзями. Хоч і не підозрювали цього.
Та думаю, Едріану не варто знати, що Кайєн того вечора таки зустрічався з коханкою свого батька. Більш того, саме вона подарувала йому мотив для вбивства...

****
- Терезо!
Леді Нарциса ледь встигла гукнути невгамовну онуку, коли та повисла на моїй шиї.
Ця радість була взаємною. Ми не бачились з Тес хтозна скільки. За цей час встигло відбутися занадто багато змін. Та одне залишалося сталим в цьому житті - мила усмішка синьоокої Терези. Незмінна безтурботність, що безсумніву була її даром, враховуючи долю яка випала її родині.

- А де мій чудовий онук? - запитала леді Ван-дер-Фліт, стримано поцілувавши мене в щоку.
- Кайєн з лордом Еваріком вже спускаються, мамо, - відповіла замість мене Ровена, що саме підійшла до нас разом з ректором.

Лорд Саттер обмежився чемним кивком і дружньо стис моє плече, намагаючись безмовно підтримати.
Всі ми дружньо розвернулися до сходів, що вели у внутрішній двір палацу. Два покоління лордів роду Даймондів йшли пліч-о-пліч. Лорд Еварік, Кайєн та Вейд. Останній сьогодні виглядав особливо зворушливо. Бо вперше не демонстрував нічого окрім дитячого смутку. Жодної злості чи ворожості не залишилося. Навпаки, складалося враження, що хлопцю конче необхідна підтримка його родини. 
То ж коли Кай, поклав руку на плече брата і приобняв його, Вейд спочатку завмер, а потім несміливо відповів на обійми.

- Тіаро, - лорд Еварік простягнув мені руку,
з теплою батьківською усмішкою.
- Лорд Даймонд, щаслива вас бачити, шкода що за таких обставин.

Відповіла йому так само тепло. Бо ж по-правді не відчувала до літнього чоловіка більше жодної ворожості. Хоч з його методами можна було посперечатися, та лорд Еварік щиро прагнув захистити свою родину. І мене теж, як її частину.
Родину...
Дивовижним чином доля подарувала мені справжню сім'ю...

*****

- Про що думаєш? - запитав Кай, коли ми опинилися одні в екіпажі.
Вперше за останні дні його погляд ожив. Безкінечно коханий синій погляд.
- Про те, якого кольору будуть очі у наших дітей.

Не така вже й брехня.

- Чому ти мовчала? - густі брови з докором зійшлися на його переніссі.
- Банально. Я не знала, Каю. До сьогоднішнього ранку.
- Дядько і це від нас приховав, - вимучено усміхнувся хлопець.
- Він намагався вберегти нас...
- А чи треба нас берегти?

Сильні руки обережно обвили вій стан, а долоня з довгими ніжними пальцями обережно торкнулася живота.

- Мені жахливо тебе не вистачає, Каю, - зізналась несподівано для себе.
- Пробач, Сніжинко, - тепле дихання торкнулося мого волосся. - Я такий йолоп.
- Мій коханий йолоп, - не стала з ним сперечатися, проте додала. - Каю, ти не маєш тримати це в собі. Я звісно не емпат, але достатньо тебе кохаю, щоб розуміти. Не ховай від мене, добре?
- Не буду... - я не бачила його обличчя, проте відчувала хвилювання коханого. - Я не вбивав його, Таро.
- Знаю.
- Але хотів.
- Авжеж.
- І шкодую, що не встиг встромити кинджал в його серце.
- Розумію.
Притислась до хлопця, ніби прагнучи забрати собі його тяжкі думки. 
- Кохаю тебе.

Прошепотів мій чоловік самими вустами. Та все моє єство настільки линуло до нього, що могло впізнати ці слова навіть в стукоті коханого серця.