Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

ЕЛЬВІРА

    Пити. Як же нестерпно хочеться пити. В горлі ніби Пустеля загублених духів утворилася. Потягнулася рукою до свого маленького столика, що стоїть біля мого ліжка, де я зазвичай залишаю склянку води на ніч, і зрозуміла, що її там немає, як власне і самого столика. 

  Розплющила нарешті очі та подивилася на незнайому мені стелю з красивими, дерев'яними балками. Чому так спекотно і важко? Ніби грілку мені під бік хто засунув. 

   Повернула на бік голову і мало не закричала в голос, але в горлі було так сухо, що це в мене просто не вийшло. Поруч зі мною, обіймаючи мене однією рукою і зарившись білявою головою кудись біля моїх грудей, лежав напівоголений м'язистий хлопець. Він так притиснув мене, що можливості вибратись просто не було. 

– Ану! – голосно прохрипіла я. – Ану прокидайся, кому кажу.

   Пошпиняла ще в бік його, а цей гад замість того, щоб до тями прийти, щось собі під ніс буркнув та й згріб мене до себе ще більше, ніби я подушка якась йому. 

– Відпусти мене, довбень!! – в мене аж голос прорізався від такої нахабності. Довелося з усієї сили пихнути йому ліктем. Не знаю куди точно вдарила, але це виявилося результативним. Мене нарешті відпустили.

– Ти чого б'єшся? – не кращим за мій голосом прохрипів цей блондин, скрутившись на ліжку бубликом.

– А ти чого це руки розпускаєш? І взагалі, хто ти? Іііі… Де я? – розгублено промовила я, намагаючись якось скласти до купи ту вату, що зараз бовталася замість мізків у моїй голові. 

– Тільки не заливай мені тут, що ти нічого не пам'ятаєш, – поблажливо посміхнувся до мене блондин і підвівся з ліжка. – Туман бажання, наскільки я знаю, з пам'яттю нічого не робить.

– Туман бажання, – задумливо повторила за ним, а в голові вже почали одна за одною пролітати картинки. Вечірка, гноми, ми з дівчатами кудись йдемо, цей паскудник викрадає мене, я біжу назад і рожевий туман з полуничним запахом. А потім… Я пригадала все інше і свою неадекватну поведінку, і все, що ми робили з цим блондином. 

– Тиии, – прошипіла як змія і скочила на ноги прямісінько на ліжку тицяючи в паскудника пальцем.

– Я, але не тільки я в усьому винен. Не треба тут з мене всесвітнього монстра робити. Це взагалі твого знайомого замовлення було…

– Мого знайомого? – перебила його.

– Так. Ліма знаєш? Так от, це він вирішив помсту дівчаткам влаштувати, а тебе там і не повинно було бути. Сама винна! Нащо пішла з ними? 

– Бо не думала, що хтось може таке вчинити проти моєї волі у стінах академії. Почекай… Так це Лім замовник цієї гидоти? – нарешті дійшло до мене.

– Мені такі речі точно не треба, – гордовито пирхнув самовпевнений блондин. – В мене і без Туману багато є охочих провести зі мною час.

– Тоді нащо ти мене сюди притягнув?!

– Треба було залишити в коридорі? Щоб ти стрибнула в обійми першому зустрічному. І повір, ніхто б так не няньчився з тобою, як я усю ніч. Будь-хто з задоволенням дав би тобі те, що ти тоді хотіла отримати…

– То може мені треба ще тобі подякувати?! – почала не на жарт злитись я.  – За те що ти зіпсував моє життя й організував цю бридку витівку?!

– Як мінімум за те, що ти залишилася дівчиною і при своєму розумі! Не така вже проста задачка була, якщо що.

– Та ти ні чого не розумієш! Ти просто знищив мене. Я все життя прагнула бути просто травницею…

– Ким? Ти що з факультету травників? – зверхньо запитав він.

– Так, я травниця, а ти все зіпсував. Ненавиджу тебе! Ненавиджу Ліма! – несамовито кричала я, відчуваючи як всередині мене лютує гнів і зароджує щось невідоме. Те, що довго спало, а тепер було готове прокидатись. 

    Наш світ просякнутий різноманітними струменями магії, вони знаходяться високо в небі й ми здатні використовувати їх силу завдяки внутрішньому тяжінню. Воно є у всіх, окрім спустошених.

     Я чітко відчула, як мимо власної волі притягнула до себе струмінь бойової магії. Це лише доля секунди й повне затьмарення власним гнівом призвело до того, що я спромоглась якось запустити в зухвалого блондина бойову сферу. Запустила, і зрозумівши що накоїла, закрила очі руками. Пролунав вибух. А я стояла на ліжку та боялася глянути що там трапилось.

–  Нічого собі травниця, – почула шокований голос хлопця. І тільки тоді, коли зрозуміла що він вижив, я відкрила очі.

    У стіні, прямісінько навпроти мене, утворилася діра приблизно мого росту і з обпаленими краями. Повністю неушкоджений хлопець якраз роздивлявся її.

– Т-ти живий? – тихо запитала.

– Дякуючи своїй натренованій реакції. Відскочив у останню секунду. То ти кажеш, що на факультеті травників вчишся? – ніби буденно так поцікавився він.

– Вчилася, – важко зітхнула. – Поки тебе не зустріла. 

     Мусила йому у двох словах пояснити що до чого, бо ж не відчепиться певно, а я ніби вину тепер відчувала, що мало не вбила його.

– Лім сказав тільки що тобі не можна нічого такого проживати, бо ти ще незаймана. Не було тоді часу на пояснення і я думав, головне уникнути… кхм, самого процесу. Але в мене не було іншого виходу. Дія цього туману  така – якби я тебе зовсім не чіпав (спочатку так і планував зробити) то в тебе б від перезбудження поїхав би дах, – розвів він руками.