Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

Кайєн
- Що значить зникла?! Коли?
- Каю, я з...анку намагаю... з тобою... зв'язатись... - артефакт збоїть і ковтає слова. 

Тому я все ще сподіваюсь, що неправильно зрозумів Ровену.
- ... лягала спати... зникла... в академії обшук... ордер на арешт...
Чорт! Чорт!
Розізливася так, що розтрощив невеличку крижану скелю. Так і знав, не варто було її залишати без нагляду!
- Нам треба закінчити якомога скоріше, - відключаюсь і звертаюсь до дядька.
Він мовчить. Сам все чув.
- Якщо твоя наречена зникла, це значить що заарештувати її не вийшло, - каже зрештою розсудливо і спокійно. Як завжди.
- Ти що не чув? Ніхто не знає де вона! А якщо вона в лапах ворогів?
- Нашим ворогам леді Вальдес не потрібна, - він простягає руку і позаду мене падає важка туша, - не втрачай пильність. Чим швидше розберемося тут, тим швидше повернемося в Ардгольд.

Доводиться скоритися. Лорд Еварік правий. Зараз ми не можемо залишити льодовики. Хтось чи щось розбудило паразитів, що спочивали тут віками закованими в кризі. Схоже розворушили тільки одне гніздо, та й те наробило чимало лиха. 

Ці паразити володіють чимось на кшталт ментального навіювання. Колись давно на них полювали чарівники з усіх куточків світу. Вижимка з їх крові дозволяла приготувати сильне зілля, що робило людину абсолютно слухняною та керованою.
Проте час йде, магія вироджується. Загалом більшості мешканців королівства ці древні істоти становлять загрозу. Магічного потенціалу пересічної особи не вистачає на дійсно сильний ментальний блок. Тому вони стають легкою здобиччю, і самі слухняно йдуть до гнізд хижаків.
Робота йде швидко і як не дивно, вбивство членистоногих, відволікає від неспокійних думок. 

Вже наступного ранку, ми готові повертатися в столицю. Залишаємо декілька загонів досвідчених чарівників для патрулювання потенційно небезпечної території. Про всяк випадок.

Вирішуємо перетнути кордон Нідбермору, а звідти вирушити порталом. Справа в тому, що в землях льодовиків портали заборонені, бо магічний фон занадто викривлений. Прорахувати координати переміщення за таких умов просто неможливо.

Дядько хмуриться, коли в дорозі нас наздоганяє вісник. Він блакитний, майже прозорий, а отже належить сильфу.
- Ну от і знайшлась твоя пропажа, - попри спокійний тон, на його чоло падає тінь тривоги. - Нас очікує лорд Артас Еліот.
- Тара у них? - Моє здивування межує з розпачем.
На чиїй стороні Еліоти офіційно не відомо. Та я бачив їх в компанії Едера на прийомі, влаштованому відьмою Корделією. 
Лорд Еварік розуміє напрямок моїх думок, тому у відповідь підтискає губи.
- Не поспішай з висновками, Кайєне. Ще нічого не відомо.
Це схоже на дивний жарт. Навіщо взагалі Еліотам переховувати в себе Тіару? Навіщо це Едеру? І наближеному до нього лорду Ферро? Хіба вони всі грають не за одну команду?
І головне, чого вони захочуть, аби повернути її мені?

*****

Дивно, та лорда Артаса на місці зустрічі ми не застаємо. Його помічник повідомляє, що сильф терміново відбув додому. І був дуже встривоженим.

- Кайєне, стій! Ми не можемо ось так увірватися в їх маєток! - десь за спиною пролунав оклик дядька.

Та його я вже не слухав. Липкий страх поселився під серцем і гнав вперед. 
Якщо я правильно зрозумів, в маєтку залишилася дружина сильфа і моя Тара. То що ж могло статися, що Еліот знявся з місця і полетів додому?

На мій подив захист маєтку легко мене пропустив. В домі стояла абсолютна тиша.
- Я знаю де кабінет Артаса, - наздогнав мене дядько, - а ти оглянь перший поверх.
Столова, вітальня, бібліотека... Пусто. Відчуття тривоги посилюється, коли проходжу повз скляні двері, що ведуть до зимової оранжереї. Керуюсь інтуітивною здогадкою і звертаю туди.

В глибині саду знаходжу господарів дому. Сильф сидить на колінах прямо на землі. А в його руках лежить тіло жінки. Її срібне волосся вимазане в крові, а очі щільно прикриті. З очей чоловіка котяться сльози.

Оглядаюсь навколо із завмиранням серця. Але нікого більше не знаходжу.

- Що сталося? - лунає позаду голос лорда Еваріка.
- Моя дружина... Цілителів довго немає... Вона... Майже не дихає...
Сильф каже це ковтаючи сльози і притискаючи тіло коханої до себе. Колисає її в обіймах.
Щось всередині мене обривається.
Чи не вперше за весь час я звертаюсь не до крижаної сили, а до іншої магії, що роками волів поховати всередині себе. 

Теж опускають на коліна перед подружжям і прикладаю пальці до шиї жінки. Пульс відчувається ледве-ледве... От-от її життя обірветься.
Подумки тягнусь до неї. Душу затоплює від пережитих жінкою останніх емоцій - гнів, біль, страх... І щось більше. Справжній жах. Панічний, пронизливий... Це не просто страх за власне життя. Це щось більше.
Мій здогад підтверджує рука сильфа, що лежить на її животі...
Біси!
Намагаюсь зкліпнути з вій непрохані сльози, бо вони заважають бачити.

- Артасе, покладіть її і відійдіть. Я спробую допомогти. 
Чоловік хитає головою і сильніше притискає жінку до себе. Він вбитий горем.
- Будь-ласка. Дозвольте допомогти, у нас мало часу.
Він здригається і попри все, виконує моє прохання.
- Дізнайся де бісові цілителі! - кидаю через плече дядьку і схиляюся над жінкою.

Я не цілитель. Все що може магія криги - це призупинити невблаганні процеси. Діяти треба обережно, прислухаючись до стану жінки. Саме зараз моє прокляття стає даром. Вона без свідомості, але я здатен відчувати її.
Коли тендітне жіноче тіло обвиває крижаний кокон, вона раптом широко відкриває очі і дивиться прямо на мене:
- Дитина... Врятуй мою дитину, - хрипить ледь чутно, а в кутику її губ з'являється кров.
З цими словами жінка знову втрачає свідомість, а я закінчую крижану капсулу. Капсулу, в якій замкнена остання мить її життя. 
Чи достатньо цього буде, щоб повернути сильфіду до життя?