Твої очі - Валерія Оквітань

Тремтіння рук не єдина проблема дівчини. Все її єство немовби завмерло в очікуванні. Ніяких почуттів, ніякого страху, який ще вчора докучав їй. Вона й сама не могла зрозуміти, що насправді відчуває.

Лада бачила, що твориться з її, так би мовити, підопічною, та нічого не могла вдіяти. Як би жінка не старалась, в неї не виходило Зою розтрусити.Жінка вже здогадувалась про причину такої поведінки дівчини. Вона й сама проходила через таке. Заціпеніння, тремор, уповільнене серцебиття. Все кричало про те, що тіло Зої змінюється.

Та вона не розуміла, що саме стало цьому причиною. Ще вчора нічого не вказувало на це.
Дівчина лихоманила. Лада вкотре витерла з її лоба піт. Вона дійсно переживала про те, як вона перенесе переналаштування. Адже сама знає як це боляче.

Три стуки у двері. Типово для Андрія.

Жінка, поклавши рушника на голову Зої, направилась відкрити йому двері. Тричі глибоко вдихнувши, вона відкрила двері.

— Привіт, люба. — Іронічно протягнув Андрій, додаючи голосу, певне, щоб і Зоя почула. Чоловік нагнувся аби поцілувати Ладу, проте та лише невпевнено відступила.

— Не рада мене бачити? Що ж шкода, адже я дуже радий тебе бачити. Живою.

— Не треба. — Прошепотіла Лада.

Їй було ніяково за свою слабкість перед ним. І хоч між ними не було кохання, та їх зв’язала особливість їхнього організму, вони все ж не були чужими людьми. Хоч і старалися якнайболючіше вщипнути один одного.

Він був гарним чоловіком. Статним. Високим, чорноволосим з суворими, гострими рисами обличчя. Проте, коли посміхався, на його обличчі з’являлася одна ледь-ледь помітна ямочка. Лада могла його покохати, якби не проклинала своє тіло за потребу в ньому.

Вона хотіла сама обирати собі партнера, а не бути заручником проклятої фізіології.

Андрій був недосяжною мрією кожної дівчини. Його походження цікавило дівчат більше за нього самого. Це й обтяжувало його найбільше.

— Чого не треба, мила? Говорити правду? — Спокійно запитав Андрій та пройшов всередину квартири, оглядаючись.

Лада поспішила слідом.

— Не кажи такого, ти знаєш чому я пішла. — Виправдовувалась жінка.

— Знаю, але суті це не міняє.Ти, бачу тут освоїлась?

— Так, освоїлась.

— Мене більше не потребуєш? — Втомлено запитав Андрій.

— Потребую, навіть більше ніж завжди, та твоїх доторків мені не потрібно. — Подібно йому, відповіла жінка.

— Ясно. Де твій гість? — Прямий погляд вже не збивав її з пантелику. Він не торкався її серця. Не хвилював.

— В кімнаті. — Вони спілкувалися як на допиті, один ставить короткі запитання, інший на них так само коротко відповідає. Смішно.

Андрій розстібнув ґудзики на своєму піджаку, зручніше вмощуючись на дивані.

— Вона не в порядку.

— Наркоманка? — Зневажливо запитав Андрій.

— Ні, підліток. Я підозрюю, що в неї почалось переналаштування організму. Почалось зненацька, вчора все було нормально. — Схвильовано проговорила Лада.
Андрій помітив проблиски страху. Жінка транслювала його на підсвідомому рівні. Він як сильний емпат, не просто відчував його. Міг, немов фізично скуштувати його.

— Веди. — Коротко наказав він. Так, що й не було потреби сперечатись. Так було завжди. Його впевненість, з якою чоловік йшов по життю дозволила йому бути зараз на вершині.

Зайшовши в кімнату до дівчини, Андрій здивовано повернувся до Лади.

— Вона з Фіолетових?

— Ти теж відчув це? — Слова Андрія схвилювали жінку, якщо він підтвердив її слова, то дівчинці залишається лише поспівчувати, зазвичай, процес дорослішання доволі болючий. Фіолетові проходять через невимовні муки, якщо не знаходять до того часу свого донора.

Дівчина вже скиглить від болю. Вона те й робить, що повертається з однієї сторони на іншу в пошуках полегшення.

— Боляче. — Вимучено прошепотіла вона. — Прошу, допоможіть.

Лада присіла біля ліжка дівчини, знову протираючи її.

— Я вже дала їй знеболювальні, які приймаю у важкі часи. Та і вони не допомагають, як бачиш. Може відвезти її до лікарні? — Запитала Лада.

— Ти знущаєшся з мене? — Чоловік підняв очі до неба. А потім зі злістю потер своє обличчя. — Я не доторкнусь до неї, Ладо.

— Але в нас немає іншого виходу, лікарів чекати для неї вірна смерть.

— Мій дотик - ось що вірна смерть цій дівчині. — Сердито проговорив Андрій.

Він був розгубленим. Таким, яким Лада не бачила його з моменту, як вона відчула його своїм донором. Тоді він був таким же розгубленим, як зараз.

Якого б жорстокого він не грав в зовнішньому світі, та все ж залишилось щось в цьому чоловікові щось людське. Не закам’яніло його серце серед вбивць і злочинців.

— Я зателефоную Ігорю. — Промовив чоловік, витягуючи телефон з кишені його штанів.

— Ні. — Різко викрикнула Лада. — Тільки не йому. Благаю, кому завгодно тільки не йому.