Твої очі - Валерія Оквітань

— Хіба буває один донор у двох реципієнтів? — Зле розставляючи акценти, запитав лікаря Андрій.

— В теорії таке майже не можливо. — Нервуючи потирав голову чоловік. Його лякала поведінка Андрія. Його лякала реакція пацієнтки на цього чоловіка. Та ще більше його дивувала жінка, яка мовчки сиділа поруч. — Наразі відомий лише один подібний випадок. І боюсь вас засмутити він був майже півсотні років тому.

— Як таке може бути? — Раптом подала голос жінка.

Лікар повернувся до неї, та співчутливо поглянув у вічі. Він не уявляв, що саме зараз відчуває ця тендітна жінка. Ніхто не захоче ділити свого чоловіка з іншою жінкою.

— Я маю здогадку, та вона навряд чи вам сподобається.

— Ви маєте здогадку? — Розлючено запитав Андрій. — Здогадку.

Чоловік вмів справляти враження та наганяти страху, коли хотів цього. Від подібного тону Лада намагалась немов втиснутись в сидіння, не привертаючи більше уваги.

— Так, на жаль в даній ситуації ми можемо лише будувати теорії та здогадки до того часу, я отримаємо результати обстежень. — Намагався спокійно пояснити парі чоловік.

— То обстежуйте її. — Викрикнув Андрій.

Чоловік вийшов в коридор, гримаючи дверима аби випити кави та заспокоїтись. Його нервувала бездіяльність лікаря. Треба було відвезти дівчину в приватну лікарню. Можливо користі було б більше, аніж від цього недолікаря, що вмів лише белькотіти щось собі під носа.

Лада не вийшла вслід за чоловіком, вона віддала перевагу залишитись в кабінеті лікаря, аби обговорити з ним їхній випадок без Андрія, який ладен був вщент рознести нещасну лікарню.

— Лікарю. — Невпевнено почала Лада. — Я знаю, що ще нічого не відомо, та й Зоя поки не при свідомості, аби пояснити, що з нею відбулось, проте… Проте, ви казали, що такий випадок вже був, і я б хотіла дізнатись про нього детальніше.

Зрозумівши, що вона не буде кричати та впадати в істерику, чоловік діловито поправив свої окуляри на носі збираючи докупи думки. Він не знав, що й сказати цій жінці.

Він не вивчав такі випадки, та й Фіолетові були рідкістю в їхній час, а ще й в парі з Чорними. Такий союз навряд чи можна назвати вдалий. М’які по своїй натурі Фіолетові нерідко прогиналися під жорсткий характер Чорний, а якщо взяти до уваги їхні вподобання, то можливо сміливо говорити, що слабкі партнери завжди були жертвами у відносинах.

— Насправді, я не зможу вам нічим потішити. — Промовив лікар. — Так, дійсно, такий випадок й справді був. Та я не можу сказати, що історія тієї пари нам допоможе, враховуючи приналежність ваших каст.

— Наших каст? — Перепитала жінка.

— Союзи з Фіолетових з Чорними завжди закінчуються трагічно для когось з партнерів. Самознищення відбувається як на фізіологічному рівні, так і на психологічному. Ви стільки років разом, невже не помічали подібної закономірності? — Лада заперечливо похитала головою.

— Але ж донор є гарантом життя Фіолетових, про яке самознищення ви говорите?

— В будь-якому іншому випадку - так, але не у вашому.

Лікар не встиг договорити, як в кабінет забігла стривожена медсестра. Вона була зовсім юною, скоріше за все новачком. Вона тремтіла, а очі бігали з лікаря на Ладу.

— Там, там вашій пацієнтці з 305 погіршало.

— Біжу. — Лада побігла за ними, бо в 305 знаходилась Зоя.

Зоя металася на ліжку немов все її тіло скувала судома. Вона була вся мокра від поту. Вона вигиналася з одного боку на інший. Дівчина завдавала собі болю, вириваючи голки з рук та зриваючи катетери.

Все її тіло кричало про нестерпний біль. Про біль яку вона вже не могла виносити.

Медики миттю опинилися біля неї, стараючись вколоти знеболююче, однак дівчина не давала змоги до себе доторкнутися. Вона виривалась з міцних рук лікарів.

Лада стояла у дверях, не наважуючись зайти в середину. Вона відчувала себе винуватою. Адже якби вона в той день не підійшла до Зої, не забрала її до себе, можливо дівчина змогла прожити спокійно, хай би там як. Можливо, якби вона не зустріла донора, її організм не почав би так реагувати.

Так багато якби, проте так мало способів їй допомогти…

В одну мить Лада підібралася, вона всім своїм нутром відчувала наближення Андрія. Таке вже прокляття пов’язаних. Невже згодом Зоя відчуватиме подібне?

Жінка відчула біль в грудині, її мучила совість.

— Що тут відбувається? — Пролунав сердитий голос Андрія за її спиною.

— Зої стало гірше. — Не повертаючись до нього відповіла жінка.

Андрій глянув поверх її голови, зазираючи в палату. Зоя повернула свою голову, дивлячись просто на Андрія, на мить затихаючи. Його запах проникав в кожну її пору, змушуючи біль відступати. Дівчині здавалося, що якби він до неї доторкнувся, то їй би стало легше. Зоя протягнула руку йому на зустріч, будучи не в змозі дотягнутися вона безвольно впала додолу.

Лікар, який стежив за дивною поведінкою своєї підопічної зробив свої висновки.

— Підійдіть ближче. — Наказав він Андрію.

Чоловік зробив крок вперед.

— Ще ближче, вона тягнеться до вас. Їй необхідний фізичний контакт. — Подібна заява збентежила Андрія, та він й знаку не подав. Чоловік впевнено пройшов всередину палати, закриваючи за собою двері. Він залишив Ладу за дверима. Не захотів, аби вона дивилась.

Сміливо крокуючи до ліжка, він молився, що ніколи в житті не робив, аби він допоміг їй, та водночас молився, аби не він був її донором.

Хоч би що там було, які б не були у них стосунки з Ладою, та він не хотів такого життя для неї. А брати відповідальність за життя ще однієї людини, такої молодої, він не хотів. Він не хотів псувати життя і їй.

Він бачив якою нещасною була в їхньому сімейному житті Лада. Повторення він не хотів.

Та будучи свідком того, як мучилася зараз ця нещасна дитина, він хотів їй допомогти.

Чим ближче чоловік підходив до ліжка, тим спокійнішою ставала Зоя, її дихання вирівнювалося. Андрій вхопив її за руку, ніжно стискаючи у своїх долонях. Її маленькі руки здавалися геть крихітними в його руках. Чоловік погладив її невагомо, і Зоя видихнула з полегшенням, дівчина перестала задихатися.

Здивовано на них дивився персонал лікарні, та на них ніхто не звертав уваги. Чоловік роздивлявся Зою, що зовсім притихла, ніби щось невідоме.

Зоя прикрила очі, їй було значно краще, після кількагодинної агонії, вона нарешті могла передихнути. Що б це не було, вона насолоджувалась цим відчуттям.

Дівчина не могла говорити, тому їй важко було попросити залишитись цього чоловіка. Натомість вона міцно вхопилась за його руку, не відпускаючи його.

— Я не піду, не переживай. — На диво лагідно сказав їй Андрій, погладжуючи її голову.

Лікар, на якого ще недавно кричав чоловік, лише на мить здивувався, та зрозумівши, що, завдяки такому проявленню їй прив’язаності, вони зможуть ввести дівчині знеболюючі та заспокійливі препарати, скерував швидко провести всі маніпуляції.

Переконавшись в тому, що криза минула він відійшов від дівчини.

— Їй інколи потрібен буде фізичний контакт з вами. Поки достатньо лише легких погладжувань. Та з часом ситуація гіршатиме. Без повноцінного контакту та завершення прив’язки дівчини опиниться в критичному становищі. Донором бути нелегко. — Похлопав по спині Андрія лікар, хоча й не був впевнений, що це було доречно.

Ким би вони один одному не були, Зоя вже на нього реагувала, її підсвідомість довіряла йому.

Їм обом було важко. Зоя була маленькою дівчинкою, якій лише починати жити, Андрій був одруженим чоловіком, з непростим характером, та небезпечної касти. До того ж є Лада.