Мій недолугий бос - Ксенія Стрілець

Майже рік потому…

Джакомо Коста

– Тобі принести лимонаду? – звертається до мене кохана, коли ми ніжимось під ранковим сонцем біля басейну.

– Якщо тобі не важко.

– Ні, не важко, – підіймається з шезлонга і цілує мене. – Інакше б я не питала, – хитає головою, мовляв “Ех, чоловіки” і йде до будинку.

Більш як сорок років минуло, а вона така ж як і тоді, коли я в неї закохався. І хоча золотаве волосся доводиться фарбувати, а на обличчі з'явилися зморшки, та характер цієї неймовірної жінки зовсім не зазнав змін, хіба що, вона стала ще більш по-жіночому яскравою.

З жахом думаю, що планував відмовитись від поїздки до України за запрошенням Дениса. Лише спогади спонукали мене прийняти запрошення і поїхати до країни в якій живе моє перше кохання. Звісно, що  я не планував знову її шукати, але чомусь хотілось відвідати саме це місто.

Ми розстались не дуже добре, а якщо бути точнішим, то вона мене покинула, дізнавшись, що я був заручений з іншою. Хоча то були лише старі домовленості наших родин, які б ніколи не здійснились, та я не встиг їй цього пояснити, як вона зникла. Блукання вулицями Києва нічого мені не дали, і знайти таким чином людину виявилось просто нереальним, але іншого варіанту у підлітка тоді не було.

Я повернувся додому і продовжив жити далі, лише згадуючи про дівчину, яка вкрала моє серце. Згодом я зустрів Камілу і закохався. Ми були щасливі, у нас народилась Ноелія, але у долі свої плани на наше життя. І вона її забрала, залишивши лише спогади про чудову жінку, кохану дружину, яка подарувала мені дочку та щасливі роки подружнього життя.

Коли я вперше побачив Аделіну в аеропорту, то подумав, що це гра моєї уяви, через те, що я опинився в місті де живе Лідія, і тепер бачу її у незнайомих дівчатах. Хоч це і виглядало дивно, та я все ніяк не міг відвести від неї погляд. Я придивлявся до неї весь день і все більше дивувався, на скільки її зовнішність, погляд, манера спілкування схожі на ті які я пам'ятаю і які належали зовсім іншій людині.

Лише ввечері, у ресторані, розпитуючи її про родину, я остаточно впевнився, що це не просто збіг і що вони пов'язані. Тієї ж ночі я зв'язався зі знайомим, який міг швидко дістати потрібну мені інформацію і, або підтвердити мої здогадки, або спростувати.

Вже вдома, я отримав інформацію, яка підтверджувала, що матір Аделіни скоріше за все моя дочка, а сама дівчина доводиться мені онукою. 

Саме тоді мені й спало на думку, прикритись контрактом Дениса, щоб запросити її до Риму, познайомити з Ноелією та дівчатами і показати, що ми … які? Нормальні? Що з нами можна спілкуватись? Можливо так я тоді й думав.

Ноелія пропонувала одразу все розповісти, але я вагався. Боявся, що вона не повірить, а у мене крім розрахунків по даті народження Марії й пред'явити немає чого. Тому я і мовчав. 

Коли ранком вона з дівчатами приїхала до будинку, я подумав, що це дійсно знак і вдався до хитрощів, щоб ще на день залишити її в місті. Хоч я і розумів, що не зможу провести з нею цей час, бо це буде дивно виглядати, але я мав ще пів дня, щоб поспілкуватись та дізнатись про неї якнайбільше. 

Тим паче, що і з Денисом їх пов'язували не тільки робочі стосунки, принаймні я так подумав тоді, коли побачив іскри між ними, і лише під час обіду, з розповіді Адель розумів, що вони дійсно пов'язані лише роботою. Але мене не проведеш. Я це бачив і вони б це побачили, їм лише потрібен був час, і він у них був, поки мій обман не розкрився. 

Лідія з'явилась, як торнадо серед сонячного дня, варто було мені лише під'їхати до будинку. Вона кричала, сварилась, а я лише зачаровано спостерігав за нею, не в змозі повірити, що це дійсно вона. Я бачив її фото, але побачити її наживо, було захопливим видовищем.

Аделіна, на відміну від Лідії, спокійно прийняла новину, так само як і Марія, коли я їй зателефонував. Через місяць я приїхав познайомитись з дочкою і наше знайомство не було незручним. Вона зустріла мене тепло та привітно і я розумів, що значну роль в цьому відіграла саме Адель.

Лідія ще довго ігнорувала мене, і не приймала запрошення приїхати до Риму, посилаючись на роботу, тому мені нічого не залишалось, як самому приїхати до Києва і жити на дві країни пів року. Завдяки підтримці та хитрим планам Марії та Адель, я мав змогу часто бачити Лідію і згодом вона прийняла той факт, що їй мене вже не позбавитись. Якби я побачив, що не цікавлю її, то звісно, що не тиснув на неї, але я бачив в її очах зовсім інше, те що і сорок років тому, а саме полум'я. Лише стара образа та її пекельний характер не погоджувались на мої вмовляння. Та згодом та стіна впала,  і я отримав свою Лідію. Свою кохану.

Через роботу Лідії, яку вона не хотіла залишати, ми жили в Києві до червня, але вже зараз живемо в Римі, поки у неї відпустка. Хоч вона все ще відмовляється стати моєю дружиною, покинути свій ліцей і переїхати до Риму, я все ще сподіваюсь, що вмовлю її зробити це до того, як на деревах з’явиться жовте листя.

Поки чекаю на Лідію, беру в руки телефон та дивлюсь смішні відео і це найбезглуздіша трата часу, яку взагалі можна придумати. Добре, що в цю мить лунає дзвінок, а на екрані світиться ім'я Аделіни. 

– Привіт, – радісно каже Адель, махаючи мені з екрана телефона і до неї приєднується Денис. 

– Ми зробили це! – кричать хором.

– Що ви зробили?

Вони починають голосно сміятись, а на передньому плані з'являються дві долоні з обручками на тих самих пальцях. 

– Оце так новина. Я вас вітаю! Будьте щасливі! 

– Дякуємо, – кажуть знову одночасно. 

– Чому ми про це не знали?

– Ніхто не знає. Ви з Лідією перші кому ми подзвонили.

– А як же Марія та Роман, вони не знають?

– Ще ні, – каже Адель.

– Вона боїться дзвонити Марії Анатоліївні, – говорить замість, тепер вже дружини, Денис.

– Так скажи ти, бо вона вам цього потім з рук не спустить.