Мій недолугий бос - Ксенія Стрілець

Я зовсім не сумніваюсь в її знаннях, тут вона профі, незважаючи на молодий вік, а от щодо навчання таких не молодих персонажів, як цей Денис Вікторович потрібен ще й нестандартний підхід, витримка і бажано здатний учень. І якщо іншого їй теж не позичати, то щодо здатного учня, це ми скоро перевіримо.

Паркує автівку біля будівлі аеропорту і щойно я зачиняю дверцята зі свого боку, як він вмикає сигналізацію і швидко крокує всередину, навіть не дивлячись чи йду я позаду. Я як можу намагаюсь встигнути за ним і лише коли ми опиняємось в середині, він озирається навкруги, дивиться на годинник і видихає з полегшенням, від чого його плечі розслаблено опускаються.

Декілька хвилин ми стоїмо в очікуванні, я з думками, що не відмовилась би зараз поїсти, а Денис Вікторович роздивляється людей навкруги видивляючись своїх гостей. Коли троє чоловіків впевнено крокують крізь натовп нам на зустріч, розумію, що потрібні нам іноземці вже приземлились. 

По центру, наче парує у повітрі, йде високий широкоплечий чоловік. Відросле срібне волосся, зачесане назад, такого ж відтінку акуратна борода, блакитні, наче прозорі очі. Виглядає він моложаво, але достатньо глибокі зморшки навколо очей натякають, що йому років шістдесят, може трохи більше. Одягнений в стильний костюм світлого кольору, він випромінює впевненість та авторитет, але з широкою усмішкою на засмаглому обличчі, яка виникає, щойно він побачив Коваленка, він більше схожий на італійського винороба, що ранком прогулюється поміж рівних рядів посадженого винограду, ніж на бізнесмена, що проводить більшу частину свого часу в офісі.

Поруч з ним крокують настільки типові офісні робітники у випрасованих костюмах, нудних краватках та з портфелями, що й оку немає за що зачепитись, тому знову перевожу погляд на чоловіка в центрі, який дуже уважно розглядає мене через плече мого супутника, бо я поки не наважуюсь стати поруч з ним, а наче ховаюсь в його тіні.

– Доброго дня, містере Коста, – Денис Вікторович робить крок вперед, простягаючи руку старому італійцю й міцно тисне її. – Містере Романо, містере Біанчи, – по черзі тисне руки двом іншим чоловікам, які наче зброєносці стоять по обидва боки від свого боса.

– Бонжорно, синьйоре Коваленко, – привітно відповідає італієць глибоким виразним голосом. – Дякую за запрошення й сподіваюсь на плідну працю…

Після "бонжорно" італієць починає  тараторити так, наче молитву перед кінцем світу читає, і по тому, як розгублено дивиться на мене мій тимчасовий бос, він з цієї молитви нічого не розуміє. Хіба що окремі слова, бо я і сама ледве встигаю за думкою чоловіка. Та для мене, на відміну від Дениса Вікторовича, італійська, як друга рідна мова, тому таким пристрасним італійським запалом мене не налякати.

Користуюсь паузою, яку робить чоловік, виходжу трохи вперед, порівнююсь з босом та перекладаю слова італійця. Роблю це швидко, але з подробицями, бо стислу версію вже і сам бос, мабуть, подужав, якщо він хоч трохи такий здібний, як про нього розповідала подруга. Після цього, на мене звертають увагу і помічники, а особливо на мої оголені ноги. На їх обличчях змішуються здивування, захват та хіть від чого у мене виникає непереборне бажання прикритись. Вперше в житті.

Сам же Коста продовжує дивитись на мене, як на прибульця, але на відміну від своїх помічників, зі слиною по коліна, дивиться він не на мої ноги, а у вічі. Що саме він хоче в них побачити я й гадки не маю, але така увага від незнайомої людини бентежить навіть мене, дівчину яка майже вже життя провела під прискіпливими поглядами суддів, суперників та глядачів.

– Бонжорно, синьйори. Мене звати Аделіна і я ваш перекладач на цій зустрічі, –  трохи із запізненням представляюсь італійцям привітно усміхаючись. – Синьйор Коваленко радий вітати вас в Києві й так само сподівається на плідну працю, а також що наша чарівна столиця прийдеться вам до душі. 

Діватись вже нікуди, поки Коваленко зависає я так само, по черзі тисну руки чоловікам, але Коста не поспішає відпускати мою руку. Він накриває її іншою долонею і моя рука опиняється наче в полоні. Хочеться вирватись, але я не рухаюсь, загіпнозована його щирою мовчазною усмішкою.

– Синьйорина Аделіна, Ваша італійська неперевершена. Ви жили в Італії? – запитує Коста, його очі загоряються, а погляд стає ще більш зацікавленим, чим ставить мене у незручне становище перед замовником. Та й що можна було зрозуміти про мою італійську по одному реченню.

– Дякую, синьйоре Коста. Жити не доводилось, але декілька разів була там у відпустці. Щодо вимови, то у мене просто був хороший вчитель, – відповідаю посміхаючись.

Моє особисте життя не стосується унітазів Коваленко, але якщо вже італієць запитав, то буду підтримувати розмову, як можу тим паче, що мій новий бос знову гальмує і ще не вставив жодного слова. Енергетика Кости звісно зашкалює і я б зрозуміла такий зачарований стан з боку жінки, але ж не з боку чоловіка, та ще й такого супер-пупер підприємця.    

– Синьйор Коваленко запрошує вас до ресторану, щоб ви відпочили з дороги, – кажу вже по справі. – Після чого ви відвідаєте складські приміщення, магазин та зможете обговорити інші деталі угоди безпосередньо в офісі компанії, – повторюю слова Коваленка, а потім дивлюсь на нього, сподіваючись, що нічого не наплутала, на що той лише киває у відповідь.

– Дякую, – каже італієць і дивиться на нас по черзі.

От і славно. Офіційну зустріч на цьому завершуємо і можна рухатись далі.

Ми рушаємо в бік виходу, де на вулиці на нас вже чекає знайомий позашляховик Коваленка та відполірований Мерседес для італійців. Поки Денис Вікторович дає вказівки водієві, я кажу італійцям “До скорої зустрічі”, та сідаю в автівку боса. 

Ми рушаємо першими та ще й з такою швидкістю, наче за нами женуться, а коли зупиняємось біля торговельного центру, я дивуюсь вдруге. 

– У нас є п'ятнадцять хвилин, щоб купити вам сукню. Довше водій не зможе їх катати, – каже чоловік і виходить з автівки.