Приховані гріхи - Світлана Литвиненко
-Емо, ти як?- запитав Ігор у неї.
-Це ви як?- Емілія підвелася.- Невже зовсім нічого не чути про Камілу Романівну?
-Ні. Але зараз я не про неї хочу поговорити, а про нас з тобою. Ми маємо всього декілька хвилин, до того моменту коли повернеться Софійка. Емо, я тебе кохаю,- він доторкнувся своєю долонею до її щоки,- я хочу бути з тобою.
-Я теж вас кохаю… Ігор… я теж тебе кохаю, але ми не можемо бути разом. Щойно повернеться Каміла Романівна я поїду з вашого будинку. Сама поїду і не треба вам… тобі їхати слідом за мною, не треба мені допомагати, я з усім сама впораюся. А ти повинен лишитися зі своєю родиною. Не варто через мене втрачати все що ти маєш…
-За якусь мить для мене перестало мати значення все, що маю, бо я почав думати тільки про тебе, ти зводиш мене з розуму,- Ігор нахилився, щоб поцілувати Ему, а вона не могла його зупинити, не могла зібратися з силами та перебороти взаємну тягу до нього.
Його поцілунок змусив її відчути сплеск безмежно приємних емоцій, які хвилею розійшлися по всьому її тілі. І вона забула про все і готова була обійняти його, притулитися до нього та не відпускати від себе віддавшись такій бажаній насолоді…
-Нічого собі…,- ці слова змусили їх відскочити один від одного й обернутися до дверей в яких стояла Поліна з широко відкритими очима,- оце так…
-Ось ця світлина,- вигукнула Софійка ще в коридорі та побачивши сестру кинулася її обіймати,- Поля приїхала.
Поліна взаємно обійняла сестричку, а потім знову подивилася то на Ему, то на Ігоря.
-Поки мами немає так ви тут…
-Поліна зупинися поки ти не сказала того про що будеш шкодувати потім,- Ігор прийшов у себе,- пішли поговоримо і я тобі все постараюся пояснити.
-А я не маленька, щоб мені роз’ясняти, я чудово розумію, що щойно бачила. Мама зникла,- Поліна перейшла на крик,- мені Галина Василівна зателефонувала і повідомила, а я швидко зібралася і приїхала сюди… і на тобі, сюрприз…
-Поля, у мами справи і нікуди вона не зникла,- поправила сестру Софійка, яка так і не зрозуміла, що тут відбувається.
-Так у мами справи,- підтвердив Ігор даючи Поліні виразом свого обличчям зрозуміти, щоб та більше нічого не говорила лишнього при Софійці,- доню ти лишайся з Емілією та покажи їй світлину, розкажи у найменших дрібничках про наш дерев’яний будиночок, розкажи, де яка кімната знаходиться, а я і Поліна обговоримо важливі справи. Емілія подбайте…
-Гаразд Ігорю Олександровичу,- майже пошепки вимовила Емілія, яку кинуло в холод, потім в жар від хвилювання.
Поліна різко розвернулася та вибігла з кімнати, а потім швидко спустилася по сходах до вітальні. Ігор слідом за нею.
-Пішли до мого кабінету та поговоримо,- якомога спокійніше запропонував він знову дівчині.
-Ти зрадник, і нам немає про що говорити. Я все розповім мамі,- крикнула йому в обличчя Поліна і на її крик Галина Василівна раптово опинилася вже тут як тут.
-Я заперечувати не стану. Я й сам збирався розповісти про все твоїй мамі,- Ігор сказав це прямо і відверто,- але прошу тебе стримуй свої емоції й думай, що ти говориш. Не забувай, що ми тут не самі. Подумай, хоча б про свою сестричку.
Поліна тільки хмикнула, різко розвернулася і знову піднялася по сходах до своєї кімнати, а Ігор звернувся до Галини Василівни, яка продовжувала стояти у вітальні та спостерігати за ним.
-Хто вас просив телефонувати Поліні, зривати її з навчання?- підвищив Ігор голос на домробітницю.- Чому ви постійно лізете не в свої справи?
-Я подумала, що Поліна повинна знати, що відбувається у неї вдома. Насамперед те, що її мати зникла, а вітчим…,- Галина Василівна не договорила.
-Такої неприємної жінки як ви я ще у своєму житті не зустрічав,- Ігор не став більше слухати Галину Василівну, а пішов до свого кабінету щосили грюкнувши дверми ніби це могло випарувати його гнів.
Він хотів налити собі коньяку та потім передумав та сів у крісло намагаючись заспокоїтися. Звичайно, його бентежило те що Поліна стала небажаним слідком. Але не це так сильно засмутило, як те, що сказала йому Ема. А вона сказала, що не хоче, щоб він заради неї покидав свою сім’ю. А він навпаки готовий це зробити, бо кохає її, а вона його. Ігор заплющив очі відхиляючись на спинку свого крісла пригадуючи, як поцілував її. Ще й досі відчував на своїх губах смак її поцілунку, гостру жагу, що розпалювала його, те неприборкане бажання, пристрасть таку гарячу, яскраву, неповторну. Як він би хотів зараз опинитися поруч з нею підхопити на руки і понести у ліжко, скинути з неї одяг та жадібно покрити поцілунками її оксамитову шкіру таку ніжну на дотик. Хотів кохати її… пристрасно…
І нині для нього перестало мати значення ті принципи, ті правила, яких він дотримувався до тепер. Адже, раніше, понад усе цінив вірність у стосунках, і тепер виходить сам же зрадив своїм ідеалам. Готовий покинути свою дружину, свою сім’ю, бізнес в який він вклав скільки зусиль і все це заради неї, Еми. В яку закохався як пацан, яка зводить його з розуму, не давала спокою і притягувала немов магнітом. Кохання здатне змінити життя, кохання змушує відмовитися від у цього, кохання –це почуття, яке має магію, якому не можливо опиратися. Й Ігор у цьому переконувався щохвилини ще більше і більше.
Ема, Ема, Ема її ім’я постійно було в його думках. Вродлива, з гарною фігурою, з приємним голосом... А як же Каміла? Ігор підвівся та тяжко зітхнув, підійшов до вікна перемикаючи свої думки на свою дружину. Де вона зараз може бути? Що з нею могло трапитися? Ігор вже встиг передумати всі варіанти, але знову і знову повертався до попереднього свого висновку. Камілу взяв в заручники її колишній чоловік Степан Петрович, щоб диктувати йому, Ігорю свої умови. Раніше цей Степан Петрович так завзято намагався через Федора змусити його розірвати угоду з німецькою фабрикою, а укласти договір з польською. Навіщо це йому потрібно Ігорю так і не вдалося з’ясувати. Він вже встиг звільнити Федора. І цим ніби повністю зірвав плани Степана Петровича. Продовжив і надалі співпрацювати з німцями. І тепер напевне Степан Петрович озвірів і вдався до інших методів, пішов іншим шляхом. Але чому Степан Петрович ще й досі йому не зателефонував і не висунув свої умови?
