Мій недолугий бос - Ксенія Стрілець

Приєднуюсь до компанії дівчат, де за приємними розмовами та смачним вином минає приблизно година, після чого ми рушаємо в найближчий нічний клуб.

Людей зовні небагато і ми швидко потрапляємо в середину. Замість звичних сучасних тиц-тиц вуха приємно пестить танцювальна мелодія, від якої стегна самі починають рухатись в такт. Музика та танці – моя стихія, моє життя, моє захоплення вже багато років і вкотре я впевнююсь, що не готова від цього відмовитись. Ні заради батьків, ні заради стабільної високооплачуваної посади в сімейній компанії.

Знаходимо вільне місце біля довгого високого столу, що тягнеться навколо всього танцювального майданчика і Аннет вирушає до головного бару за напоями, наче ми до цього мало випили. 

Судячи з того, як легко п’ється ця суміш з парасолькою на краю келиха, мабуть, таки цього напою нам і не вистачало, щоб повністю розслабитись і віддатись танцям. 

Одна мелодія змінюється іншою, жовтий коктейль замінює помаранчевий, а навколо кружляє черговий залицяльник з широченною усмішкою. Гарний. Тому, коли він бере мене за руку і починає вести в танці, я не пручаюсь, а слідую за ним. Його рухи плавні, тіло гаряче, але цього не достатньо, щоб спокуситись. Лише коли на мить причиняю очі, пробігає думка, що мої стегна зараз стискає не спокусливий італієць, а гарячий, як пекло Коваленко, від чого різко відкриваю очі і скидаю з себе дурман спогадів. Та коли слово “помилка” спливає в моїй голові, я знову віддаюсь танцю і цього разу без марних очікувань.

***

Гул в голові, наче від приземлення літака, наростає з кожною спробою повернути її в інший бік. Відкриваю ліве око. Не аеропорт. Кімната. Замість літака, гуде мій телефон, що лежить на столику біля ліжка. Яка зараз година? Різко сідаю, від чого у голові трохи паморочиться, та за мить видихаю з полегшенням коли дивлюсь на цифри годинника і бачу, що до мого рейсу ще купа часу. На екрані висвічує ім'я Коваленка і я неохоче відповідаю, бо до розмови з ним я не готова ні морально, ні фізично, але і не відповісти я теж не можу, бо ми начебто пов'язані однією справою.

 – Алло, – кажу коротко, а сама прикриваю рот рукою, розуміючи, як напевно зараз від мене тхне тими дешевими коктейлями й радію, що він не стоїть поруч.

– Аделіна, нарешті, – каже з полегшенням. – Я весь ранок намагаюсь достукатись до вас у двері й додзвонитись, – вже не так тихо і по доброму каже Коваленко, і мені доводиться трохи відвести від себе телефон, щоб його слова не довбили мені по голові.

– Я в порядку, – відкидаю невагому ковдру в якій була закручена ще хвилину тому і підходжу до вікна.

Беатріс і Доменіка плещуться в басейні, верещать і сміються. Я все ще тут. Це не сон.

– Живі й слава Богу, – знову чую голос Коваленка, від чого здригаюсь. – Де ви? 

– Коста, – промовляю пошепки. – Я в маєтку Кости, – і між нами повисає тиша.

– Я за вами приїду.

– Не треба, я сама! – майже кричу в слухавку, а на тому кінці вже лунають короткі гудки.

Моє серце починає гнати галопом від хвилювання та сорому і я лише причиняю від безвиході очі.