Мій недолугий бос - Ксенія Стрілець
Дивно, чому Коста запросив нас на віллу для підписання контракту, в той час, коли тут відпочиває його родина, та ще й діти. Мені вони звісно ж не заважають, скоріше навпаки прикрашають цей день, та все ж таки ми для них чужі люди. Може це така італійська гостинність?!
– Адель, скоріше заходь, – каже Беатріс та зачиняє за нами двері рожевої кімнати. Ось я і попалась.
Не знаю скільки часу минуло, як я опинилась у полоні ляльок Барбі й пупсів, що п'ють і пісяють, та на порятунок мені приходить мама дівчат.
– Вони, мабуть, вже втомили вас? – заглядає до нас в східний шатер Шахерезади. – Вибачте, що покинула, вас, але мені треба було владнати деякі справи.
– Зовсім ні, – підводжусь з м’якої подушки, що слугувала мені стільцем. – В моєму дитинстві не було таких гарних ляльок, – кручу в руках Барбі рокерку, в шкірянці та чорними пасмами у волоссі.
– О, так, їм пощастило. До речі, я – Ноелія, – каже посміхаючись. – Через дівчат, ми так і не встигли познайомитись.
– Дуже приємно, я – Аделіна.
– Я знаю, батько розповідав про вас, коли повернувся з України, – загадково посміхається і мій спокій дивним чином випаровується. – І я теж дякую вам, за допомогу з вибором подарунка. Я не така смілива, як дівчата, щоб сказати йому, що подарунки він обирати не вміє, – Ноелія посміхається, а з шатра чується голос однієї з дівчат «Я ж правду сказала. Чому тоді мене посварили?»
– Нічого не можна казати в голос, вони все чують, – каже пошепки, нахиляючись до мене. – Ходімо, покажу Вам будинок і будемо обідати. Майже все готово, – вона ширше відчиняє двері й пропускає мене вперед. – А ви приберіть в кімнаті і теж спускайтесь, – звертається вже до дівчат.
– Ну мааам, – чую вже через зачинені двері.
Ноелія непохитна. Вона сказала це спокійно та начебто ніжно, але в її голосі відчувається стержень, який не викликає бажання сперечатись. Я і сама готова була йти складати іграшки. От і дівчата не сперечались з матір'ю та почали швидко наводити лад в кімнаті, а як інакше пояснити шум за зачиненими дверима.
