Вчись казати "ні" - Юліанна Бойлук

Новий день приніс нові події. Мої батьки мали невеликий бізнес — мережу крамниць косметики і побутової хімії. Сьогодні я допомагала мамі в одній з них, замінювала продавчиню, яка несподівано взяла лікарняний.

Тут кілька слів про родину. Мої батьки — святі, вони були єдиними, хто дійсно підтримував мене на моєму шляху. Хоч, гадаю, для них це було важко — донечка вчилася-вчилася на факультеті юриспруденції, гризла граніт науки днями й ночами, здобувала відзнаку, але одного дня все взяла й кинула. І таке буває.

Але я реабілітувала себе тим, що заробляла гроші на свої потреби і старалася допомагати їм, як ось сьогодні.

Але сьогодні роботи з мене не було. Замріяний погляд і дурненька усмішка — ідентифікатор усіх закоханих дівчаток. А в мене ці симптоми викликав один телефонний дзвінок. Кажу ж, божевільна.

Втім, до мого замріяного обличчя рідні і знайомі звикли. Творчі люди взагалі трохи не з цього світу. Але були й ті, що помітили в мені зміни.

— Ти написала хепіенд, чи сталося щось гарне і без мене? — весело спитала Маринка, моя найкраща і єдина подруга. З людьми я погано ладнала, була надто наївною і довірливою, тому цим всі користувалися. Ще в універі я збагнула, що дружити з усіма означає не дружити ні з ким, тож врешті заспокоїлася і обмежила своє коло спілкування до дійсно перевірених людей.

— Я продумую новий роман, — збрехала їй, бо Пашею не хотіла ділитися навіть з нею. Крім того, слово "роман" таке двозначне, що це й не брехня зовсім. Бо багата уява вже намалювала наші щасливі стосунки.

— Я тобі вже казала, що ти дивна? — всміхнулася подруга.

Маринка, світловолоса струнка дівчина з красивими ямочками в щоках, працювала менеджером крамниці і мало розуміла, з якого дива я кинула кар'єру юриста (яку в перспективі могла побудувати... або не могла) і тепер займаюся різними дурницями. Але попри ці розбіжності ми дружили вже роками.

— А ти — зануда, — ласкаво відповіла я і знову занурилася у свої солодкі хвилювання.

Він не телефонував увесь день, чим страшенно мене нервував. Тоді, коли я остаточно зневірилася, аж пізно ввечері пролунала мелодія виклику.

— Привіт, сонце, — почувся мелодійний оксамитовий голос.

— Привіт. Думала, не зателефонуєш, — награно ображено промовила я, марно намагаючись не видати того, що справді чекала.

— Пробач, сонце. Сьогодні було багато справ на роботі. Ледь вирвався. Зараз зовсім сил немає, — зітхнув чоловік.

— Бідолашний.

— І не кажи... Мені б зараз масаж, так шия болить, — промуркотів він, а в мене серце затріпотіло. Цей його голос, дідько з ним, був просто магнетичним!

— А яка в тебе робота? — намагаючись не видати себе, запитала я.

— Працюю в офісі. Маю свою фірму, — поважно промовив Паша.

— Вау, круто! А яку? — здивувалася я.

— Ой, сонце, довго розповідати. Займаємося автомобілями, ремонтуємо, збираємо, продаємо. Бізнес стабільний. Наші дороги найкращу тачку вгроблять.

— Як цікаво! Ти сам їх ремонтуєш? — наївно спитала я, викликавши сміх у юнака.

— На те є працівники. Кредо мого життя: хай краще працюють на тебе, аніж ти будеш працювати на когось.

— В моїх батьків теж є бізнес. У нас мережа крамниць з косметикою, — похвалилася я, але особливого захвату від співрозмовника не відчула.

— То ти не просиш в тата грошей на косметику, а просиш одразу косметику? — пожартував він.

— Бувало, — зізналася я. — Хоча насправді я не прошу в тата грошей. Сама заробляю.

— Оу! Ким працюєш?

Що мені подобалося, коли я працювала помічником юриста (проходила практику, під час якої зрозуміла, що це не моє), це те, як звучала ця професія. Всім казати було так солідно. А тепер... не всі розуміли.

— Художницею, — стишено мовила я, ніби сама того злякалася.

— Ким-ким? — перепитав Павло.

— Художницею, — вже впевненіше повторила я.

— Це та, яка малює? — здивувався він.

— Це та, яка пише картини, — трохи обурилася я.

— Вау! І як? Купляють?

— Трохи, — всміхнулася сором'язливо. — А ще я малюю на замовлення в дит.садках. Є клієнтська база. Все серйозно.

Мені хотілося бути кращою в чиїхось очах. Я виправдовувалася. Щось приховувала. Майже соромилася себе. Боялася реакції того, хто мені сподобався.

— Ого, та ти крута! — ці слова віднесли на вершину блаженства. — То ти така талановита? Покажеш мені якось свої картини?

— А я ще пишу романи. І статті... — посміливішала і зізналася.

— Нічого собі! Справжні романи? Я ще ніколи не зустрічав письменниці і художниці, ще й письменної художниці! Чи художньої письменниці? Коротше, ти зобов'язана мені все розказати! Не жартую! Як щодо завтра опівдні?

— Тобто? — не в'їхала я.

— Звичайне знайомство. Ти не проти? В парку Шевченка, наприклад? Хочеш, я заберу тебе машиною? — запропонував він, але моя звична параноя нагадала про себе.

— От і ще! Я тебе знати не знаю і в авто до тебе не сяду! — заявила впевнено.

— Ну, добре, без проблем, панянко. Доберешся сама до парку? — мов дитину, питав юнак.

— Авжеж, так.

— Люблю слово "так", — прощебетав він і попрощався зі мною. А я знову зависла в мрійливому очікуванні першого побачення. І врешті воно настало.

Що сказати? Він був таким, як я й уявляла. Ні, навіть кращим!

Високий, стрункий власник розкішного густого волосся і модної зачіски. Його риси обличчя здалися мені бездоганними: глибокі очі, тонкий ніс і виразні вуста хвильками, мов у дівчини.

В тонкій блакитній сорочці, крізь яку виднілися кубики м'язів, і темних джинсах, він був, мов Апполон. В руках тримав букет з п'яти тюльпанів. Я не люблю тюльпани, але тієї миті вони здалися мені найкращими квітами в світі.

Наблизившись, він привітався і поцілував в щоку. Голос був просто неймовірним. Дурний зв'язок геть споганював його.

Тремтячими руками взявши букет, я почувалася героїнею свого роману. Він знову багато жартував. Поводився тактовно. Багато розповідав цікавого. А я слухала, вглядалася, карбувала в пам'ять кожну деталь.