Подвійна помилка мільярдера - Тала Тоцка

Чую приглушене нявкання, обертаюся і не можу втриматися від сміху. Артем закрив Марселя в домі, той видряпався на підвіконня і тепер, як може, намагається привернути увагу.

— Артеме, мені треба додому, — кажу, відсуваючись, — я зараз заберу Марселя і поїду назад.

Він на мить замислюється, потім знову притягує мене до себе і говорить на вухо:

— Не поїдеш.

Мить, і я опиняюся в нього на руках. Артем іде дорогою, повертає за будинок. Почуваюся пушинкою, так легко він мене тримає.

— Куди ти мене несеш? — Запитую хлопця, але він не відповідає. — Що ти задумав?..

Щойно встигаю договорити, як він розганяється і стрибає у басейн зі мною на руках.

***

Я все ще вдаю, що сердита. Загорнулася в рушник і зачинилась у кімнаті.

Артем показав мені флігель, у якому він живе, я пішла туди переодягнутися в його спортивний костюм, закрилася і не виходжу.

Він спочатку просив вибачення, тепер посилає Марселя. Сам ховається, а його до вікна підносить. Кошеня дряпає скло і нявкає, і мене зраджує витримка.

— Годі мучити тварину, — говорю суворо.

— Тоді виходь, — Артем садить кошеня собі на плече, і я потай радію за австралійських пожежників.

Хлопці навіть не підозрюють, як їм пощастило, що Артему не спало на думку випустити календар. Їхні календарі б тоді точно ніхто не купував.

Швидким поглядом окидаю кімнату. Нічого зайвого. Ліжко, тумбочка та шафа, стандартний набір. Типове житло для персоналу.

Дивно, що в кімнаті немає його речей. Одяг для мене Артем приніс із гаража, поки я дзвонила бабусі. Сказала їй, що випадково послизнулася і впала в басейн, тож залишаюся ночувати в хаті Янчиного дядька.

Про Артема знову не стала говорити. Просто щоб вона не хвилювалася. З її судинами та серцем залишилося лише почути, що я залишилася наодинці з мужчиною. Тут або серцевий напад або гіпертонічний криз без варіантів. Вона й так розпереживалася, що я захворію.

Нехай думає, що я сама в домі. А я там навіть не була, хоч ключ у мене із собою. Я ту саму сумку схопила, коли сюди їхала.

Не знаю, чому, але я не боюся Артема, хоч ми зовсім мало знайомі. У ньому є щось таке, що вселяє впевненість. І довіру.

— Алю, ми чекаємо, — стукає у скло Артем, притримуючи кошеня.

Виходжу та забираю Марселя. Тримаю обома долонями і трусь об нього щокою.

— Привіт мій солоденький!

Він м'який і пухнастий, але я б його теж скупала.

— Все, ти більше не ображаєшся? — мене разом із котом обіймають м'язисті руки, і я думаю, що втрьох на календарі ми виглядали б цілком гідно.

— Ти мене мало не втопив. Я дуже злякалась.

— Стій, хіба ти... — Артем морщить чоло, а потім насуплюється. — Ти справді не вмієш плавати?

— Ні, — хитаю головою.

— Хочеш, навчу? Давай поплаваємо, Алю, такий задушливий вечір. Я й так збирався, але саме знайшовся твій кіт.

Дивлюся у вічі, які пронизують мене як лазер. І розумію, що Артем має на увазі зовсім інше. Він хоче не плавати. Але я вдячна, що він настільки тактовний.

Головне, я відчуваю, що він нічого не зробить без моєї згоди. А в мене всередині все тремтить від передчуття.

Мені сподобалося цілуватися з Артемом. Це зовсім нові, незнайомі відчуття, ніби в інший вимір провалюєшся. І я безсоромно збрешу сама собі, якщо не зізнаюся, що чекаю, коли він мене знову поцілує.

***

Купальник знаходжу у сумці. Я не пам'ятала, викладала його чи ні, тож загадала: якщо він там, я йду з Артемом плавати. Якщо ні, закриваюся в кімнаті з кошеням і лягаю спати. Ну, подумаєш, що на вулиці ще світло.

Але мабуть я вчора була так засмучена зникненням Марселя, що про купальник зовсім забула.

Швидко переодягаюся і заплітаю волосся в косу. Закріплюю її на потилиці та йду до Артема. Той уже плаває в басейні біля борту — Марсель бігає поруч.

— Він вирішив, що я тону, і намагається мене витягти, — кричить мені Артем, і я за сміхом ховаю зніяковілість. Він окидає мене таким жадібним поглядом, що я навіть гублюсь.

Вода приємно холодить, сьогодні вечір дійсно дуже задушливий. Спочатку почуваюся сковано, але Артем показує, як треба триматися на воді, і я пробую, тримаючись за його руку.

Спочатку все виглядає досить невимушено, ми обоє жартуємо та сміємося. Кошеня спить на рушнику, згорнувшись клубком.

Але в міру того, як згущуються сутінки, між нами з'являється напруга. Наче повітря важчає і розжарюється.

Погляди, які кидає на мене Артем, теж тяжчають. Він більше не посміхається, в його рухах відчувається вогонь, що рветься назовні.

Зараз він нагадує діючий вулкан — ще трохи, і гаряча лава рине потоком, спалюючи все на своєму шляху. І мене також. Залишилося зовсім небагато, щоб спрацював пусковий механізм.