Мій недолугий бос - Ксенія Стрілець

Не знаю, що такого важливого вона хоче мені сказати та думаю, що поговорити нам все ж таки необхідно. Останнім часом наші стосунки трохи не клеяться і здається прийшов час підняти цю тему.

Ми познайомились в одному з місцевих клубів, які я зазвичай не відвідую, але того вечора прийшов на день народження друга. Вся така усміхнена, молода, соковита у своїй короткій сукні, вона одразу мені сподобалась і все якось саме закрутилось. От тільки ми не врахували один важливий нюанс, вона думала, що я прихильник клубного життя, а я лише випадково там опинився. Коли вона тягнула мене на вечірки, я лише хотів відпочити після роботи. Мені вже давно стукнуло тридцять, а вона з жахом думає про те, що колись і вона розміняє третій десяток. Несумісність характерів? Скоріше вікові розбіжності. А можливо вся справа в різних життєвих курсах та планах. Вона хороша дівчина і я думаю, що у неї все буде добре, але без мене.

– Привіт, – з-за спини виходить Діана і сідає навпроти. – Бачу, ти не дочекався, – киває на мою каву, яку я майже допив.

– Вибач, був дуже голодний, – про те, що вона запізнилась майже на годину я мовчу.

– А я вип’ю зелений чай, – легко усміхаючись, каже вона офіціанту, що вчасно підійшов, а потім переводить на мене вже серйозний погляд. 

– Ти хотіла поговорити? – запитую перший, даючи їй змогу зібратись з думками.

– Так, хотіла, – робить паузу, а потім починає розмову і в якусь мить я розумію, що це буде не діалог, а монолог, який бере свій початок зі слів “Тобі не подобаються мої друзі”. 

Головні тези цього монологу полягають в тому, що я не поважаю її друзів, не маю бажання відвідувати з нею клуби, ми мало подорожуємо і на додачу нам треба зробити перерву в стосунках, деякий час не бачитись і перевірити наші почуття, бо вона відчуває деяку напругу в стосунках і не може закривати на це очі. Діана говорить багато та виразно, а я чую в її словах лише “я не нагулялась і хочу більш розкішного життя”.

Я киваю на кожне слово дівчини погоджуючись, що вона сприймає, як глибокий сум з мого боку. Просить не засмучуватись, цілує мене в щоку і йде геть. І поки вона крокує на вихід, намагаючись вичавити з себе найсумніший вираз обличчя, я ретельно стираю з обличчя відбиток помади, що вона залишила.

Чи засмучений я? Ні. Однак, ситуація неприємна. Діана мені дійсно подобалась. Миле личко, гарна фігура, приємна в спілкуванні й ініціативна в ліжку. Подумки перераховуючи всі плюси дівчини, ловлю себе на думці, що інколи буду за нею сумувати, але не часто. От за чим я сумувати точно не буду, так це за її новими знайомими, підлітковими вибриками й докорами на мою адресу. 

Її слова про перерву, мають втішати тільки її, бо я точно знаю, що повернення назад не буде. Як пара ми себе вже вичерпали, а її пропозиція, зробити перерву у стосунках ні що інакше, як спроба скористатись паузою, щоб знайти собі когось іншого, якщо вже не знайшла, і якщо не вийде, то мати змогу повернутись до мене. От тільки вона не врахувала один маленький нюанс – мене ці стосунки так само почали обтяжувати. Тому перегортаю цю недовготривалу сторінку нашої історії й рухаюсь далі по своєму нудному життю. Принаймні таким його вважає Діана.

Повертатись до офісу вже не збираюсь. Всі справи, що потребували моєї участі вже завершені, а завтра буде новий день і нових справ точно буде не менше. Але хтось вирішив по іншому і настирливо телефонує, поки я не відповідаю на виклик. 

– Вітаю, синьйоре Коваленко, – чую в слухавці знайомий голос помічника Кости. 

Ще зранку ми обговорили всі нюанси майбутньої співпраці з “Сонатою”, а юристи з обох боків отримали завдання пропрацювати контракт, але тепер, коли він дзвонить мені на особистий номер, якесь дивне гидке відчуття закрадається в середину. 

– Вітаю, синьйоре Романо. Виникли якісь проблеми з контрактом?

– О ні, що ви. З контрактом все добре, – каже так легко, і я на мить заспокоююсь. – Але є деякі нюанси, – він продовжує, а я з силою стискаю зуби. Що знову не так?

– Які саме? – ціжу крізь зуби, але намагаюсь робити це, як можна привітніше.

– Синьйор Коста запрошую вас та синьйорину Аделіну приїхати до Риму, на підписання контракту.

– Ми ж домовлялись, що підпишемо його дистанційно, – повторюю наші домовленості на випадок, якщо чоловік щось наплутав.

– Так і є, але синьйор Коста передумав. Ви ж знаєте… стара школа, він любить, щоб все було за класикою – живі люди, живі підписи.

– Уточніть дату, щоб я міг забронювати квитки, – запитую якось приречено навіть для себе, бо знаю, що доведеться посунути всі плани і таки їхати на зустріч, якої можна було б уникнути, тим паче, що ми бачились лише в п’ятницю.

– Двадцять сьоме липня, четвер, – проговорює повільно і чітко, наче першокласник, але потім я розумію, чому він каже саме так. 

– Це ж через два дні, – на емоціях, трохи підвищую голос.

– Так і є, але ж ви самі хотіли як найшвидше отримати товар, – моїми ж словами ставить мене в кут і мені нічого іншого не залишається, як погодитись, бо насамперед це в моїх інтересах і старий лис про це знає.

 – Добре, я приїду. 

– От і чудово, – каже задоволено. – Синьйоре Коваленко, звертаю вашу увагу на те, що запрошення стосується також і синьйорини Аделіни.

– Вона не є штатним працівником компанії і я не можу гарантувати її присутність. Я звісно постараюсь, але не обіцяю.

– Вам краще постаратись. Синьйор Коста наполягає на присутності синьйорини, як перекладача, під час перемовин. Думаю, краще сказати, що це його умова, – і в мить, коли я був вже готовий послати його під три чорти з його ідіотськими умовами, які не мають жодного відношення до нашого спільного проєкту, чоловік продовжує говорити, а я продовжую слухати. – Також, вам на пошту вже вислано квитки та повідомлення про бронь в готелі. Всі ваші витрати будуть покриті з нашого боку. Будемо раді бачити вас та синьйорину Аделіну в Римі. Гарного вам вечора, синьйоре Коваленко, – і він відключається.