Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Довкола іскрилася, грала, висяювала сіль, а оченята створіння сердито до мене поблимували. Сонце сипнуло у вічі, гостро розрізаючи повіки. Десь недалеко, на вулиці, вдарила, ніби хтось вистрілив, випускна труба авта — серце моє раптом змаліло, стислось у болючу грудочку, трем побіг через велике моє, повне і розпластане тіло…

Через стіну чулося тупання кількох пар ніг, ніби танцювали чи бігали один за одним — глухо плескало, здавалося, мали ті бігуни чи танцюристи на ногах завеликі капці.

Сів на ліжкові. Чотирикутна комірчина, яку наймаю, відколи розійшовся з жінкою, чотирикутне вікно, два мої плескаті туфлі на підлозі: один повернутий в один, а другий — в інший бік; на стільці давно не прасовані штани й сорочка, а на голій стіні світить червоними цифрами настінний календар. Позіхаю на того недільного листка календаря, на те вікно, за яким голубе небо, і мене похитує, ніби пливу на кораблі. Фізично відчуваю: в душі в мене прокинувся черв’ячок, висунув голівку і поповз, а на тлі яскраво-синього неба затремтіла густо всипана квітами яблунева гілка.

Натягую штани й заправляю сорочку. За стіною все ще бігають і плескають капцями, на шибці б’ється кілька мух, я мимохідь протягую руку і байдужно розчавлюю їх одна за одною.

Відчиняю двері, щоб переступити порога, — наче розрізаю немилосердним рипом світ навпіл. У коридорці пихтить на газовій плиті чайник, двері в хазяйську половину відчинені — в кімнаті бігають, крутячись, наче танцюють чи ловлять одна одну, господиня з дочкою. В руках у них по рушнику, і вони завзято луплять ними навколо себе. Я спиняюся в одвірку і серйозно дивлюся на їхню роботу.

— Стільки мух налізло! — каже, втираючи рушником лоба, хазяйка. — Чогось хотіли?

— Заплатити за квартиру.

Хазяйчине обличчя лагідніє, а на вустах зацвітає бліда, як нічна квітка, усмішка. Дочка зачиняє вікна, і я бачу її грубі, наче стовпи, литки. Гроші вислизують із гаманця і перепливають через мої пальці у наставлену хазяйчину долоню. Господиня швидко їх перелічує і міцно стискає пальці, потому ховає руку за спину, ніби боїться, що я ті гроші відберу назад; хазяйчина дочка іде, потрушуючи здоровенними грудьми, в сусідню кімнату, кидає на мене поглядом, наче сердиться, що я перебив їхній чаклунський танець, і в тому погляді ніби зневага.

Виходжу на ґанка. Цвіте сад. Здоровенний пес сидить коло буди й понуро дивиться на мене: ми з ним ще не заприятелювали, та й сумніваюся, чи коли заприятелюємо, я до псів сентименту не маю. Хазяїн стоїть біля кролячих кліток і запихає в них яскраво-зелену траву — з кліток вигулькують білі червоноокі мордочки.

Вітаюся з господарем і простую до хвіртки. Пес брязкотить ланцюгом і гарчить: його емоції щодо мене виразно негативні.

— Пшов вон! — кричить різким фальцетом господар і світить до мене приязною всмішкою. Над головою в нього квітуча гілка, а в руках білий червоноокий кріль. Собака ховається в буду і гарчить уже звідтіля, а я причиняю хвіртку. Повз мене проскакує легкове авто, ніби велика летюча жаба, сонце над головою тремтить, умите й молоде; в мені ще й досі живе напруження від недавнього сну, а ще й від абсурдних реалій сьогоднішнього ранку: ота війна з мухами господині та її дочки, отой червоноокий кролик у руках у господаря, оце схоже на летючу жабу авто — я йду вздовж парканів у глибину вулички, і до мене сито мружаться та стріляють більші чи менші очі калюж. Здається, що й ці калюжі — живі істоти, тільки в них розлиті й безформні тіла, але їхні очі дивляться на мене цупко й пильно, як очі хижаків. З’являється молодиця з порожніми відрами, вона перечікує, щоб не переходити мені дорогу, і я раптом поринаю в її золотистих, трохи здивованих очах. Це дає трохи радості, але боюся всміхатися цій жінці подячно, бо не вірю, що сам можу приносити комусь радість.

Вулиця впирається в малий лісок. Тут на краю його — лавка, і саме до неї я простую. Здається, з’явилось у мені щось зайве, не зовсім збагненне — хворий клаптик землі, вкритий сіллю, і, як не безглуздо це звучить, у глибині себе я сам, на спечній землі, розпластаний і напівживий. Здається, серце моє й досі стиснуте від пострілу випускної труби, що розстріляла мій сон; сиджу на лавочці й хочу струсити із себе запаморочення. День наді мною голубий, аж блаватний, сонце наді мною золоте й молоде; щось у мені є зайве, і не можу з ним упоратися; рука прямкує до кишені, впливає у темну печеру і плаває там, щоб знайти вчорашнього листа.

Ну от, сиджу й дивлюся на знайомі старечі літери — зміст цього листа, як дерево, об яке впираюся спиною, — сухостій; я наче бачу далекий краєвид, і хату, і садок. Батько розчинив клітку із кроликами, і в руках у нього оберемок яскраво-зеленого зілля; мати прополює города, і в неї в руках також яскраво-зелений оберемок. її біла хустка палає під синім небом, а на вустах теплий усміх.

Я ховаю листа й закурюю. Дим виплітається з моєї сигарети й виписує переді мною на голубому пергамені неба якісь химерні рунічні письмена…

Великий сад, наче біле море; великі, надуті кулі, міцно причеплені канатами стовбурів, палають у ясному сонці; над головою широчезне голубе шатро, і дорога, яка тече між дерев, зманює мене. На жаль, знаю, куди вона веде, — одна зі знайомих мені не вельми численних немощених доріг. Великі кулі яблунь гудуть од бджіл; в душі в мене поступово вияснюється, хоч очі підпухлі від учорашньої пиятики, а в пальцях ще живе трем. Спереду, з боків і ззаду дзенькочуть, наче розбивають кришталь, синиці; можливо, там далі й жайворон озветься, і в мене остаточно ввійде настрій мандрованця, адже світ навколо — кулі оці квітучі й шатро широчезне. Але дорога все-таки елементарна: з одного боку прив’язана до будинку, в якому я недавно прокинувся, а з другого — до будинку, куди простую. Там, за тією першою хатою, сіре збовтане озеро — мій ранковий настрій, і я вряди-годи озираюся, щоб не нагнало воно мене, як скручений кільцем змій. Стає важко втримати недовідоме хвилювання, а може, й острах, хочеться пришвидшити ходу — страх від нічого і без нічого, створіння мусянжове із молотом у тремких рученятах. Я йду, віддаляючись від учорашнього дня й вечора учорашнього, жаль там і знесила — два звірі допотопні. Вони вчора, признаюся, подолали мене, догнали серед юрби й звалили ниць: довкола пливли й пливли люди, сотні постатей і облич, але ніхто не побачив того відчайного герцю на асфальті: два звіра жерли моє серце. Моя кров стояла на тому асфальті червоною калюжею, сотні червоних ніг оминали мене, розтерзаного, і двох звірів жируючих — саме тому і йду оце від учорашнього дня, саме тому й озираюся — вони можуть мене наздогнати. Причина того лихого настрою лежала, списана знайомими старечими літерами, в кишені; думка про те перелітає через мозок, але я не затримуюся біля неї. Довкола все-таки чудовий світ: кулі гудливі й білі, коливаються і наче хочуть зірвати тугі чорні канати стовбурів, небо погідне й мирне — вперше бачу так це небо і відчуваю чарівний його спокій. Несу в кишені клаптя списаного паперу туди, до приміського села, де живе моя сестра, — йти мені півтори години. Навколо безлюдь, тільки жайворонок над головою привісив до блакитного шатра дзвінка і повідає мені про себе. Там, у небі, — спокій, срібло лите й синява непорушна. Зупиняюся, щоб пильніше дослухатися до того дзвону, але відчуваю запах пивниці, в якій провів учорашній вечір, і бачу червоні обличчя, що коливаються довкола мене, наче карнавальні ліхтарі, відбиті у кривих дзеркалах…

Дві юрливі грудочки мчать мені назустріч: одна в платтячку, а друга в штанцях, замащених у глину. Вони біжать навзаводи, але стежка вузька, і дівчинка виривається вперед. Хлопчик завзято тупоче босими ніжками ззаду, і від того, що він відстав, у нього скривлене до плачу обличчя.

Падають на мене одне за одним, як дві гарячі пташини, і я підхоплюю на руки обох.

— Дядьку, дядьку! — кричить мала. — А та лялька вже зламалася!

— В мене пістолет бахкає! — кричить і хлопчик.

— Ти мені полагодиш ту ляльку, правда?

— Тато пістолета приніс, а я — бах-бах!

— Тато поїхав, а мама не може полагодити.

— Галько, Галько, дай я розкажу про пістолета…

Ми йдемо вузькою стежкою, і нам нелегко простувати, одне тягне мене за лівицю, а друге за правицю. Вони — наче кошенята, впряжені у громіздкого воза — ступаю за ними важким кроком, отой віз важкенний — я; вони світять до мене розпашілими личками й наперебій розповідають: одна про ляльку, а другий про пістолета. Знову білий квіт навколо, знову розбухлі кулі дерев на чорних канатах стовбурів хитаються під оцим неозорим небом, вітрець їх колихає, а разом із ними й мене з оцими дітьми…

Сестра серед двору пере, оцинкована балія повна сліпучо-білої піни, і сестрині руки по лікті в цій піні. Повертає до мене веселе, спітніле обличчя і блискає не менш білими, як та піна, зубами.

— Здоров! — каже вона. — Сьогодні я тебе й не чекала…

Діти помчали у хату: одне по ляльку, а друге по пістолет, а я сідаю на лавку під парканом. З буди вистрибнув лахматий собацюра, цей мене добре знає, тож помахав хвостом і вилігся, поклавши морду на витягнуті лапи, — йому нашу розмову послухати також хочеться. Чубата курка зазирала до столу, де стояв керогаз і кастрюлі, а десь на городі самозакохано покохкував півень.

— Запарилася, — сказала сестра. — Миколу послали у відрядження, а той малий люрить щодня і дає роботу, — вона знову блиснула зубами. — Чекай, зараз кінчу й поснідаєш…

— Не голодний, — кажу я, розглядаючись.

На керогазі стоїть зелена каструля, пара клубками вибивається з-під покришки, наче та ж таки піна, зліворуч цвіте вишня, а весь дворик так густо залитий сонцем, що мені аж заплющитися хочеться.

— Ти сьогодні, наче корова тебе пожувала, — сміється сестра, вона також переповнена сонцем, і мені любо на неї дивитись.

Із хати вивалюється з пістолетом хлопчик, натискає на гачка і клацає, за ним мчиться дівчинка із лялькою без ніг: в одній руці лялька, а в другій ноги — ще один абсурдний образ сьогоднішнього ранку.

— Ану, киш! — гримає незлобиво сестра. — Не набридайте дядьку!

Цього покрику лякається тільки курка, сполохано кидається навтьоки, а хлопчик розстрілює ту курку з пістолета; дівчинка кидає мені на коліна ляльку і її ноги.