Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Він кричить, не соромлячись, і в нього весело й гостро блищать очі, він не ховає роздутого тіла, а виставляє його із викликом. "І все-таки, — думаю я навіть зараз, — у нього там, у паху, не було нічого!" Мені стає смішно й гірко від цієї думки…

— Що це у вас там сталося? — з видимим інтересом спитала, входячи, моя колежанка. На обличчі в неї радість, що в нас щось-таки сталося, адже досі нічого не траплялось, а коли так, то й нудно стає, але вона розумніша за мене і пробує недоречну радість приховати. Помітив, що вона не в сукні (а це відбувалося в часи, коли жінки героїчно почали користуватися чоловічими штанами не в переносному, а в прямому розумінні, отож і моя колежанка вперше з’явилася на роботу в штанях). І це — невіть-чому вразило. "Ага, — подумав, — не така вже ти сіра, коли й тебе зборов цей дивний потяг подратувати чоловіків, одягши їхню одежу!" Та це мене обходило, зрештою, мало. Це мене, зрештою, зовсім не обходило, бо ще не такий старий, аби осуджувати модників. Поки що модники мені подобаються, але коли модницею починає виявляти себе моя колежанка, серцем якої грають, мов у футбол, двоє увірвителів, в мені починає пробуджуватись якась тиха підозра й нехіть. Не розумію до ладу, що то за підозра й нехіть і чому маю виявляти інтереса до одежі колежанки, адже до зовнішніх її приваб більше ніж байдужий — це, очевидно, також якесь тимчасове роздратування, дисгармонія, дарма чи я консерватор, чи зухвалець.

— Ви мені не відповіли, — нагадала колежанка, повертаючи різкого профіля. Голова в неї на довгій жилавій шиї, така звичайна, як сьогоднішній день, хіба що довша, ніж треба, а в тому краси так само небагато. Я намагаюся безжурно всміхатись, але колежанка дивиться очікувально й пильно.

— Та от… був не зовсім… ґречний, — кажу із затинками, і мені стає сумирно-ніяково на серці. Зрештою, все, що сталося, можна подати й так: неґречна відповідь на вельми неґречний крик. Зрештою, чому начальник має право на неґречний крик, а його підлеглі на неґречну відповідь ні?

— О! — каже колежанка, від чого її нафарбовані губи також витворюють літеру "О". — Посварились із завом?

— Здається, так, — роблено безжурно відповідаю я. — Він на мене накричав за п’ятнадцять хвилин запізнення, а я…

— Що ж ви? — тоном єзуїта запитує колежанка.

— Я спитав, чи в нього, часом, не запор?

Мені стало соромно, а може, й моторошно за цей розв’язний тон. Але машину пущено, і я вже став на кін блазня: огрядний молодик із круглим, як яблуко чи гарбуз, обличчям, а чи вельми личить огрядним людям бути блазнем? Зрештою, я сподівався, що моя колежанка різко стане на бік зава й поставить мене на місце, і це був би найкращий вихід із ситуації. Але вона розсміялася, власне, закудкудахкала, мов курка.

— Справді таке сказали? — запитує, обриваючи кудкудахкання.

— Атож! — мовлю тим-таки блазенським тоном. — На жаль, так йому і сказав.

Колежанка знову кудкудакче. Я червонію, бо мені раптом хочеться рвонути з кімнати, як це недавно учинив зав, і гримнути дверима. І більше сюди не повертатися. Податися до отих дивних і сонних дерев, котрі видніються з вікна квартири, де поселився, дерев на сірому і все ж світлому снігу…

До отих, думаю я, що видніються оце й зараз. Отой лісок на горбі, зграя великих чорних ворон чи круків, їх звуть ще гайворонням, заснулі акації та клени, а там далі — горіховий гайок, а за ним березовий. Білі стовбури беріз на білій, власне пістрявій чи рябій землі. Мені хочеться піти туди й зараз, там яри й печерки, що їх повибивали хлопчаки для своїх ігор у кручах; там мотається на вітрі прив’язана до величезної осики кітва, на якій у теплу пору не раз гойдається котрийсь утікач із лікарні, що стоїть за тими деревами. Там, у ліску, є й лавки, зроблені з колод, саме на них у теплу-таки пору цілуються парні втікачі з тої-таки лікарні. Інколи таких закоханих можна зустріти й тепер, їм не холодно в їхніх халатах, бо в них у голові інші думки, а серця, ніби грубки, що розігрівають тіла. Та сьогодні хочеться, щоб було порожньо, щоб сам сів на ту кітву — чи не обірвуся разом із нею у яр, зламавши міцну на позір, але насправді крихку й безпомічну осику. Адже треба мені якогось струсу, можливо для того, аби не згадувати того злезачатого дня, бо в ньому ожило щось кудлате й округле; оте кудлате й округле застигло між грудей і чавить. Здається, все це дрібниці, про які й говорити не варто, але є дрібниці, в яких заховано, як зерно у плоді, щось важливе й визначальне, отож воно, кудлате й кругле, чорно чавить. Добре було б вибратися на якусь гору, тоді кудлате й кругле можна буде вирвати з грудей, і воно тріпотітиме у зціпленій руці. Відтак можна згадати, що хлопчаком я був найкращий на вулиці метальник каміння, адже виріс у місті, де багато скель; хай-но воно, кудлате й кругле, і стане каменем, триматиму його у зціпленій жмені, ах, не шепчи безсилих заклинань! Думай, що то камінь у твоїй руці, виходь на пагорба, на найвищу гору, хай вона буде десь така, як Замкова у Львові, виходь-но туди із тріпотливим клубком у затиснутій жмені, жбурни його долі, на дахи, нерозважливий і дурний телепню, може, від того полегшає? І зійдеш донизу не огрядним, важким дядьком, а зробишся раптом тонкий як билина, як це тобі часом сниться, і пасок не знайде дірочок, коли затягнеш ним свого комариного стана, тож проб’єш його язичком пряжки, сильно надувши живота, і тобі стане, нарешті, легко, бо живіт уже не заважатиме нагнутись і зав’язати ще торік розв’язані шнурки; вони не стьобатимуть тобі литок, як чорні гадюченята, а поетично вив’яжуться бантиком. Тоді зможеш не боятись осідлати кітву в ліску на осиці, не боятимешся покласти на обличчя безжурну й безглузду всмішку — безжурна й безглузда всмішка на худорлявому обличчі виглядає поетично, а тобі, товстий телепню, котрий ходить у широчезних штанах, а під сорочкою має величезну розтягнену майку, такі речі заказано!

Йду на кухню. Відчиняю холодильника, не власного, а хазяйського, бо власного в мене, крім одягачки, нічого нема, і брови повзуть угору: порожній. Світиться тільки лампочка і стоїть привезена від матері банка варення. Ані яйця, хоча їх потрібно для сніданку два. Я починаю турбуватися. Розчиняю настінну шафку і зазираю у банку, де тримаю каву. Там ані зернини, тільки налипла до стін луска. Стає навіть весело від тієї дивовижної непередбачливості. Зрештою, чай повинен бути. Але в коробці теж тільки кілька прилиплих до стінок крупин і трохи потерухи на дні. Зате є в мене піввисохлий шматок хліба. Ставлю чайника й сідаю серед кухні так, щоб видно було вікно навпроти. Не менший за мене чолов’яга робить на балконі зарядку. Робить її щодня, та не тоншає, як не тоншаю і я без зарядки й без роботи. Але він упертий, бо голова його, хай і сива, заросла буйним жорстким волоссям. А раз так, уперто воює зі своїм тілом — має щодо того якісь сподіванки.

Я таких сподіванок не маю. Бо після зарядки дужче хочеться їсти. Здається, саме рік активної зарядки і зробив мене отаким, який я є. Тепер же я спокійний. Дивлюся прижмурцем на оте змагання з собою кучерявого й сивого, і мені навіть не хочеться поблажливо всміхатись.

Оці думки, що виклав, однак, позверховні думки. Це зрозуміло без зайвих викладок. У середині в мені кублиться оте кудлате і кругле…

Зав так і не повернувся того ранку на роботу. Дивно, але щось зламалось у нашому спільному механізмі, адже працювали поруч не рік. Жили кожен у власній шкаралупі, тобто мали не один вимір існування. В кожного це є: один зовнішній, робочий, другий внутрішній, а третій — домашній, коли людина має родину. Є ще життя у снах, нічне та денне. Є ще життя на вулиці і в транспорті — все це різні сфери, і не завжди ми в них однакові, інколи добрі, інколи лихі, а більше сірі. Не завжди ми в них розумні і не завжди дурні. Бо є життя свідоме й неусвідомлене, перше нам підвладне, а друге ні.

Продзеленчав телефон. Колежанка взяла трубку й почала односкладово кидати: "Так!" і "Ні!". Хтось по той бік говорив, говорив, певне, захлинаючись і не даючи колежанці заговорити від себе. І це в той час, коли вона великий мастак і любитель телефонних монологів, особливо, коли йдеться про вдягачку. Я думаю про чоловіка моєї колежанки: бачив його не раз. Завше виголене обличчя, сірий чуб над лобом, сірі холоднуваті очі. Саме оцією сіризною, очевидно, й поєднується ця пара. Але про їхнє спільне життя не знаю нічого: годі з’ясувати роботу важелів, котрі рухають життя подружжя, не тільки цього, а й узагалі. Це ж — щасливе. Принаймні коли судити з телефонних розмов; річ у тім, що моя колежанка в тих розмовах жодного разу не поскаржилася й не вилаяла свого чоловіка — ось що в ній найбільше дивувало!

Розмова телефоном закінчилась. Я насторожуюся, бо вже здогадуюся, хто це був.

— Що він сказав? — питаю й дивуюся з виразу її очей. Вони ледь розширені й ніби заклопотані, а може й уражені. В них — вогник, але важко сказати: тішиться вона чи смутиться.

Пауза стає задовга. В роті в мене кисло.

— Це говорив він? — питаю з притиском на останньому слові.

— А хто ж іще, — каже колежанка, пильно на мене дивлячись, ніби уздріла щось для себе незвідане, хоч я начебто спокійний.

— Хоче запропонувати вам, — вона знову зробила паузу, але очі її залишались, як у слідчого: пильні, та не зовсім розумні.

— Щоб подав заяву? — питаю тупо. — Але ж чому?

Колежанка всміхається. Я ніколи не бачив близько сфінкса, але мені здається, що саме так усміхається і він.

— Бачите, — заговорила вона впевнено й просто, здається, ця історія страшенно їй подобається. — Він не може вас звільнити, бо нема за що. Але створилася така си-ту-а-ція, уявляєте, він навіть подужав таке складне слово, що після того… ну, ви вже не вживетеся. Він же не бажає воювати з вами, але коли не погодитесь піти, то змушений буде це… ну, вчинити. І ви, як людина розважна й розсудлива… ну, ви розумієте…

— Ви що, жартуєте? — тупо запитую я.

Усмішка на обличчі зникла. Обличчя застигло з тією гримасою, з якою було сказане останнє слово, очі розширились, але тільки на мить, зрештою вимушено засміялася.

— Виконаєте ультиматум? — спитала жваво.

— А чи не простіше вибачитися перед ним? — кинув спантеличено.

— О-хо-хо! — видихнула колежанка.