Повія - Мирний Панас

Покрите хмарами сонце на сей день вибилося з неволі, червоно піднялося з-за гори і, блискуче та ясне, поплило по чистому небі. Світ його, падаючи на білий сніг, відбивався, двоївся, троївся, піднімався вгору, падав знову на землю. Його було такого багато, що аж дивитися боляче: золоті зайчики так і носилися в морозному повітрі. А й мороз прижарив — аж скалки скачуть, аж кипить! Він наче змагався з сонцем: де воно взялося непрошене-несподіване? Кликав на поміч свого непосидючого брата-вітра і лютує, що той десь забарився з своїми хмарами-запонами, покотив туманом землю, чіплявся інеєм по лісах, вигонив шишаки із стріх, малював усякі візерунки по шибках... Ще Христі не доводилося бути на такому морозі — крізь її лати він добрався до тіла, то там, то там гризучи та щипаючи, сплющував очі докупи льодяними сосульками, видавлював з очей сльози. Христя ні на хвилину не зостановлювалася, було так, що приходилося і танцювати по шляху, щоб хоч трохи нагріти задубілі ноги. Христя і танцювала, і пускалася сама з собою наввипередки, і, затомившись, ледве-ледве чапала. А все чапала далі та далі. Тиха надія під латками у серці підганяла її уперед, манила у Мар'янівку: тут і голод, і холод, і страждання далекого шляху, зате там на добрі та в теплі...

Була обідня пора. Иосипенкові хутори забовваніли здалі, обставлені кругом ожередами соломи. Чи то Мар'я дома живе, чи спитається по світу? Зайти перегрітись. Коли Мар'я дома, то їй радо стрінутися з давньою знайомою. Вона така була добра до неї і тепер, певно, перегріє і нагодує. А Христі вже хочеться їсти; не снідавши вона вийшла, та нічого було й снідати. Христя приспічила чимдуж: і голод, і холод, і нетерплячка бачити Мар'ю підганяли її. Вона ближче до Мар'янівки, вона розкаже їй, що про неї чутно. Швидше, швидше! Он щось за огрядна молодиця, не дивлячись на холод, у легенькій юпчині тягне воду з колодязя... Скрипить і гуде журавель, підіймаючи угору своє півколесо та чималу довбню під напором дебелої руки на ключину. Ось і піднявся угору і знову опускається униз. Швидше! Червоними, наче буряки, руками вже скидає молодиця дужку з тибля і не забариться сховатися в хату. А хто ж її від собак проведе?.. Тут собаки такі злі! Швидше, швидше!

Христя добігає до тину. Ось з-за перелазу блиснуло і лице молодиці, білебіле, з чорними очима, бровами. Та се ж Мар'я! Сам господь її наносить на мене.

— Map'е, здорова була! — крикнула Христя у той саме час, коли Мар'я, перегнувшись трохи набік, повернула з повним відром до хати.

— Мар'е! Не чуєш?! — гукнула удруге Христя. Мар'я зостановилася, озирнулася назад.

— Підожди! Проведи від собаки!

Мар'я поставила відро на снігу і, наставивши руки над очима, дивуючись, дивилась на обірвану старчиху, що гукала її.

— Здорова, кажу, була. Не пізнаєш? — підходячи до Мар'ї, каже Христя. Та придивилася, здвигнула плечима.

— Не пізнаю, — одказала. — Хто ж ви така будете?

— Не диво. Мене увесь світ не пізнає. Пусти, бога ради, перегрітись у хату та там і побачиш.

— Ідіть. Чого ж? Місце не засядете, — каже Мар'я, здіймаючи відро, мов іграшку.

Разом увійшли у сіни, у хату. Чисто всюди, прибрано — гарно очам дивитися, а теплинь у хаті — ай дзвонко!

— Здорова у хаті, — привіталася Христя.

— Здорові, — одказала Мар'я.

— Хто там такий? Свої чи чужі? — обізвався з печі чоловічий голос.

— Та бог його знає, Сидоре, чи свої, чи чужі. Якась жінка чи дівка мене пізнає, а я ніяк не пригадаю хто. Проситься перегрітися.

— Що ж, можна. У хаті тепло. На печі зовсім душно, хай йому всячина, — спускаючись з печі, каже Сидір.

— Було б довше лежати, — регочеться Мар'я.

— А чого ти, як тебе звати, стоїш у порога? — повернувся Сидір до Христі. — Роздягайся та, коли змерзла, лізь на піч.

Христя не знає, що їй робити. Чи скинути ряднину, якою зап'яла вона себе по самі очі, чи ні? Як його показати людям свій покалічений вид!

— Не пізнаєте, поки сама не признаюся, — несміло мовить Христя, скидаючи рядно.

— Ото! — скрикнув Сидір. — А ніс то одморозила чи хто одкусив?

— Одморозила, — хрипко крізь сльози одказала Христя. Сидір замовк, Мар'я уп'ялася очима — як не продивиться.

— Оже ти мені по знаку, — замовила вона. — І голос знайомий, десь я чула і саму десь бачила, та не пізнаю.

— Рубця знаєте?

— Ну?

— Ми служили у його.

— Христя?! — скрикнула Мар'я. Христя, мов винувата, похнюпилася.

— Боже ж мій! Де ж се ти була? Відкіля й куди простуєш? Христя мовчала.

— Яка ж се Христя? — поспитався Сидір.

— Та ти не знаєш. З Мар'янівки. Давно се було, ще твоя мати жива була, вона йшла у город з Кирилом та заходила перегріватись.

— За царя Гороха, значить? — чухаючись, одказав Сидір.

— За царя Гороха. Іди, лишень, скотину напувать, бо час і обідати.

— Та се ж і збираюся, — тягнучи кожух з жердки, одказує Сидір. Сидір не забарився вдягтися і вийшов. Мар'я і Христя зосталися самі. Христя присіла на полу коло печі, похнюпилася. Вона боялася підвести голову, показати Мар'і своє обличчя. Колись воно яке було, а тепер?.. Мар'я собі вряди-годи скине на Христю здивований погляд та зразу і одвернеться: кругле Христине лице з діркою посеред носа і крайком невеличкої кульки на кінці так її непривітно вражає. Вона догадується, від чого то, та боїться поспитатися.

— Куди ж се тебе бог несе? — перемогла себе Мар'я.

— Додому.

— До якого дому! У Мар'янівку?

— Еге ж.

І знову помовкли.

— Хто ж там, рід який зостався? — не скоро знову пита Мар'я.

— Не знаю, чи рід є який. Хата батьківська зосталася. Розмова знову загнулася.

— Де, значить, не була, де не ходила, а дома найкраще. — Христя мовчала. — Так оце й я. Спасибі богові, що прибрав свекруху. Тепер у нас і мир, і лад. От уже третій год живемо — лайки не почуєш.

— Старе забулося? — тихо поспиталася Христя.

— Нехай йому! Не згадуй. Самій страшно, як здумаєш. Не до часу, Христе. От би і ти, додому ідеш, а, певне, за собою несеш багато споминок.

— Ох, багато! — зітхнула Христя.

— Не веселі, значить, що так важко зітхаєш?

Христя тільки махнула рукою. Тут увійшов Сидір і перевів розмову на інші речі, жалівся на холод, дивувався, як Христя ішла по такому морозу, турбував Мар'ю скоріше давати обідати, хоч живіт гарячою стравою попогріти.

Мар'я витягла борщ і, становлячи на стіл, присогласила Христю підкріпитись. Мовчки Христя присіла і, хоч їсти їй страшенно хотілося, не багато їла, — чогось їй смачна страва оцих добрих людей становилась руба у горлі, думка про своє калічество не виходила з голови, і вона боялася глянути на Сидора та Мар'ю.

Пообідавши і подякувавши, вона мерщій почала збиратися в дорогу.

— Куди ж се? — спитав Сидір. — По такому холоду?

— Тут недалеко, в Мар'янівку.

— Сподівайся, ночі захопиш у дорозі.

— Та вже ж хоч уночі.

— А де ж там ніч перебудеш? — умішалася Мар'я.

— Та вже ж десь перебуду.

І, подякувавши, пішла з хати. Мар'я проводила за двір і довго дивилась услід Христі, як та, накутавши на себе всякого дрантя, коливалася шляхом.

— Пішла? — спитав Сидір, як Мар'я вернулась у хату.

— Пішла.

— Добігалася, поки й носа збулася! — додав він, та Мар'я мовчала, її чогось така завійна за серце вхопила!

Полегшало і Христі, як одійшла вона геть від хуторів. Холодна й безлюдна польова пустиня їй здалася куди милішою і ріднішою від теплої хати, де недавно вона грілася. Привітлива розмова Мар'їна, ввічливі її заходеньки, жалісливі погляди, тепла хата — все-все здавалося Христі таким гірким та неодрадним. Нащо їй усе те, їй, одринутій людині? Щоб почувати, як своїм безносим обличчям мутить покій добрих людей, будить їх гидування? Бог З ними, з їх жалощами! Німа пустиня не погнітить душі, як хатня тіснота, не поспитає, як і де свого лиха добулася, куди з ним неслася, тікала?..

І Христя все йшла та йшла, не думаючи, що іде вона до тих же людей, не гадаючи, що вся Мар'янівка витріщиться на неї більше, ніж Мар'я витріщилася, ув один голос поспитає: чого до нас притьопалася?

Короткий зимній день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тільки де-не-де снували легенькі хмари; від того зарева по білій землі розстилався жовтогарячий світ. Було сумно і тихо, мороз дужчав. Христі тоді тільки ударила в голову думка, що вона іде ще на більшу людську дивовижу, на безперестанне допитування: відкіля, чого? У неї на душі похолонуло, на серці повернулося так, мов хто гострий ніж, угородивши у його, повернув. Вона стала, безнадійно дивлячись уперед, де безкрає поле сходилось з безкраїм небом, де чорніла якась попружка, може, і сама Мар'янівка. "Ну, чого я туди піду? чого?" — допитувалася вона сама себе і повернулася назад. Іти?.. Ні. Вона й так не мало увійшла. Той один переход від губернії по холоду і по голоду чогось та стое. А й там що їй було?

Жид вигнав, насміявся; не набреди на Маринину хату — певне, прийшлося б десь під тином або серед поля ночувати... Христя повернулася і знову пішла шляхом на Мар'янівку все тихше та тихше, мов її що зупиняло або хто придержував, не пускав. А тим часом сонце зовсім окрилося, зоря почала жовтіти, погасати, над землею розстилалася ніч, окриваючи темнотою дальні поляни, на небі схоплювалися зорі; блискучі і ясні, вони так і вистилали все небо, мов хто висипав їх з коша.

Христя додала ходи. Тепер ніч, ніхто її не побаче, не зупинить, не почне розпитувати. Незабаром усі обляжуть, бо завтра свято — неділя, ніхто нічого звечора не робить. От хіба тільки молодеча збереться у досвітчаної матері погуляти. Христя згадала вечорниці своєї молодої пори, згадала подруг-дівчат, згадала хлопців, хто за ким припадав-побивався... Все те перед нею, мов живе, встало тут перед очима, так і майорить, вона чує знайомі голоси, жарти, регіт... Вона не примічала того, куди і як вона іде, їй здається, що вона на досвітки біжить. І вона все скоріше та скоріше ступає... рипотять її ступні по мерзлому шляху, кров приливає до серця, розходиться по всьому тілу, гріє... думки здіймаються в голові, все то веселі та безжурні, легкі та одрадні. А ніч спускається на землю все більше та більше, мороком кругом окриває білі поля, темнота застилає дальні краї. Білий шлях лежить, мов льодина, синіє, а кругом по полю блищать, наче квіточки усякі, іскорки: і жовті, і сині, і зелені.