Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Кащенко Адріан

Вона вже належала до запорозьких вольностей, але була далеко від Січі й через те понад нею часто ходили татари, випасаючи тут свої табуни й отари.

На березі Кальміусу Сулима зібрав усіх невільників.

— Тепера, брати мої, пливіть дубами за річку Серезню; а там кому треба на Московщину — перетягайте човни на Торець, а кому на Україну — на Вовчі Води; далі вже легко підете водою у Самару-річку та в Дніпро. Чи з вас хто бував на цих річках?

Багато невільників одповіло, що вони самі січовики й усі запорозькі степи та річки добре знають.

— Ну, от і гаразд, — сказав Сулима, — зброю маєте й, коли перепинять вас татри на Кальміусі, то є чим боронитися. Харчів хоч і мало, та в річці багато риби, а берегами, по терниках, водиться звірина... Господь вам допоможе й виведе на тихі води, на ясні зорі, на рідну Україну. Обирайте собі за отамана, кого самі знаєте, та й рушайте з богом!

Ураз невільники стали в коло й призначили собі на отамана статечного козака Шпака, що десять років був на Січі Запорозькій та п'ятнадцять літ просидів у турецькій неволі. Шпак заходився порядкувати своїми човнами і за кілька днів, наловивши риби, рушив річкою на північ; кошовий зі своїм товариством, діждавшись біля Кальміусу східного вітру, повернув знову до Тамані й далі, у Чорне море.

Чимало минуло часу, доки козаки об'їхали Крим та наблизилися до острова Тендри та міста Очакова. Проте Сулима ще не хотів пливти на Січ. Бодай і велику він мав здобич, але йому заманулося воднораз наскочити ще й на турецькі міста на Дунаї. Щоб забезпечити собі повернення до Дніпра, він вважав за краще спершу напасти на турецькі галери, що стояли біля Очакова й попалити їх.

— Як будемо, панове браття, дунайські міста воювати, — звернувся кошовий до козаків, — то турки з-під Очакова вдарять нам в спину; тож ліпше ми для себе вчинимо, як пустимо їх із вогнем і тоді відкриємо собі шлях із Дунаю на Дніпро!

Десь опівночі під Очаковом зчинився запеклий бій козаків із турками. Не встигли бусурмани й гармати зарядити, а вже пожежа охопила їхні галери. За півгодини спалахнули щогли й вітрила великих кораблів і понесло вітром сяйнисті іскри далеко понад морем.

— Добре, діти! Славно обсмалили туркам крила! — вигукував Сулима, милуючись тим, як турецькі яничари, рятуючись із підпалених галер, стрибали у морську безодню.

Минуло дві години, й ворожі кораблі зі своїми важкими гарматами поволі осіли у воду й пірнули на дно.

— От тепер і на Дунай безпечно!

— На Дунай! — загукало товариство. — Кари бусурман нам!

Запалали в Дунайських гирлах Кілія і Смаїлів, а біля Дністровського лиману — Білгород. Набрали там козаки великої здобичі й визволили з неволі ще кілька тисяч своїх побратимів.

У Дунайських містах були між невільниками не тільки українці, а ще волохи, угорці, поляки й німці. Всіх їх посадив Сулима на турецькі рибальські човни й прилучив до військових чайок.

Із Дунаю козаки без перешкод вернулися повз Очаків до Великого лиману, а далі зайшли й у рідний Дніпро, оздоблений зеленими плавнями.

II

Доки ходив Сулима з низовими козаками в Чорне море, Кодацьку фортецю було збудовано, й сюди, у Кодак, прибув запеклий ворог козацької волі, коронний гетьман Польші Конецьпольський із шляхтою й військом і справив у новій фортеці бучний банкет, а тоді прикликав до себе старшину підлеглих йому реєстрових козаків і повіз її, разом із своїми панами, оглядати замчище, глузливо вихваляючись прямо у вічі козакам, що тепер, мовляв, запорозькій сваволі настав край.

І справді француз Боплан доклав тут неабиякого досвіду, щоб перетворити Кодак на незбориму фортецю: глибокі, мов провалля, були навкруг Кодака рови; наче добрі скирти височіли за тими рівчаками вали, а на тих валах ще стояла висока, з дубини, засіка з вікнами й бійницями для гармат і рушниць. Брама на Кодаку була одна, і та дуже міцна, залізом кута, а обабіч неї — дві башти, збиті з дубових кряжів. Зі сходу та півдня фортецю захищали кручі Дніпра, з півночі — глибокий байрак, із заходу лежав рівний степ, що в ньому можна було здалеку побачити ворогів, і з цього боку фортеця мала найглибші рови, найвищі вали й на її стінах стояло найбільше гармат.

Йдучи за Конецьпольським, козацька старшина похмуро позирала на непохитну будівлю та на великі гармати, згадуючи славні часи Самійла Кішки та Сагайдачного, за яких поляки не наважилися б зводити фортецю на козацькій землі, — запорожцям на безголів'я. Тільки один сотник Богдан Хмельницький, оглядаючи замок, не засмутився з похвальби коронного гетьмана, а навіть засміявся.

— Ти чого смієшся? — здивовано і гнівно спитав Ко-нецьпольський.

— Та тому, ясновельможний гетьмане, — відповів Хмельницький, — що, як на мене, все, те, що людина може збудувати, вона ж може й зруйнувати...

Конецьпольський зрозумів, що Богдан глузує з його похвальби і, розлютований, хотів покарати за те козацького сотника й, тільки зваживши на заступництво Боплана, хутко вгамувався.

Незабаром після того бенкету в Кодаку зашуміла-захвилювалася Січ Запорозька... То повернулося додому військо на чолі із Сулимою, і він узявся здійснювати своє давнє бажання: зруйнувати Кодак і йти війною на Польщу.

— Неправда панує на Україні! — казав на раді кошовий. — Реєстр козаків дедалі зменшується, та й решту пани собі за гайдуків мають, примушують їх допомагати наших братів у ярмо запрягати. Нас, запорожців, вони не визнають за козаків і тільки-но хто піде із Січі на Україну, вони того відразу собі в підданці пишуть. Церкви православні на уніатські повертають і до унії людей наших утисками схиляють. Та мало полякам і цієї неправди, так вони ще намислили винищити нас, запорозьких козаків, і для того спорудили на землі нашій одвічній, над Кодацьким порогом, велике замчище, і як тільки пливуть Дніпром до нас люди з України, вони перепиняють їх і калічать, а часом пострілами з гармат топлять човни. Чи не пора нам, пани брати, нагадати шляхті, що козаки вміють не тільки обороняти її, а й за права свої і за честь свою стати?

Січовий майдан загомонів, завирував. Той гомін, мов грім, перекочувався од краю й до краю, доки не вилився у голосні вигуки:

— Веди нас, батьку! Покажемо ляхам, що й ми маємо шаблі. Відплатимо за всі їхні кривди!

— Хай буде гетьманом Сулима, як був Сагайдачний! Незабаром вся рада воднодуш закричала:

— Гетьманом, гетьманом Сулиму! Ті голоси розляглися над Дніпром і навіть одбилися луною в зелених плавнях:

— Гетьманом Сулиму!

Кошовий попервах одмовлявся, а потім поклонився товариству, подякував за довіру й того ж дня оповістив похід на Україну.

За два тижні Запорозьке Військо з новообраним гетьманом рушило до Кодака. Бурляй із тисячею козаків плив Дніпром, а Сулима з двома тисячами йшов степом до того місця, де річка Сура впадає в Дніпро. Там обидва загони з'єдналися, й Сулима, залишивши козаків у діброві, сам із курінними отаманами пішов оглянути Кодак. З Гострої Могили добре було видно башти й вали Кодацького замчища, і козаки зрозуміли, що зі степу не можливо наблизитися до фортеці непомітно, треба тільки підступати з одного боку — глибоким байраком, а з другого — попід Дніпровими скелями.

Як тільки смеркло, Сулима з курінними обійшов байраком та скелями навколо Кодака, оглянув усі видолинки й пагорби, щоб товариші знали, як підходити вночі до окопів і домовився з отаманами, де якому куреню бути під час наступу.

Повернувшись уранці до війська, Сулима загадав козакам робити драбини та рубати чагарники й гілки з дерев, щоб їх міцно зв'язати; надвечір, коли кожен мав за плечима в'язанку хмизу, а на півсотні козаків була змайстрована драбина, все військо рушило до ворожої фортеці.

У Кодаку тоді стояв полк під командою француза, полковника Маріона. Жовніри там нудилися, не любили полковника-чужинця і ремствували на Конецьпольського, що поставив їх серед безлюдних степів.

На землю впала темна ніч. Зірки ховалися за хмарами. Вітер віяв з-за Дніпра, завиваючи голодним звірем поміж надбережних скель. Глибоко під горою, розбиваючи собі груди об гострі камені, старий Дніпро гучно стогнав і ревів спересердя на кинуту впоперек його шляху перепону, допомагаючи гудінням свого порогу козакам нечутно обступити ворожу фортецю.

Польське військо вже спало. Заснув і полковник-чужинець, нічого не відаючи про напад Сулими, й тільки варта, що чатувала на баштах, перегукувалася між собою, щоб легше змагатися з дрімотою.

За темрявою ночі та через гуркіт порогу, вартові не встежили й не почули, як запорожці з усіх боків облягли Кодак і вже підступили під самі окопи.

Без галасу, тихо, то видряпуючись на скелі, то припадаючи до землі, наблизилися запорожці до окопів з боку Дніпра та байраку; з поля ж у Сулими стояли лише віддалені три сотні вершників, щоб переймати втікачів.

Чують поляки, що за окопами стали погукувати сичі та й здивувалися, звідкіля їх така сила взялася, а того й не відають, що то не сичі, а заклик од Сулими, щоб розпочинати наступ, і той заклик передавали від куреня до куреня, навкруг окопів.

Умить за тим кличем у рівчаки полетіли в'язанки хмизу, і кожен курінь став гатити собі греблю, щоб нею дістатися до валу. Тільки тепер зрозуміла варта, що за окопами коїться щось непевне, а що саме, того за темрявою не бачили й доки пролунав із замку перший постріл, козаки бурхливими потоками посунули на шанці.

Тут уже їм нічого було чаїтися, і вони бучею збилися навкруги Кодака. Дехто з козаків стріляв у вартових, інші підставляли до мурів драбини, щоб перелазити через засіки, треті рубали дубові перепони, а то й намагалися подекуди підпалити їх, кидаючи у вогонь хмиз.

Зчинився галас і всередині Кодака. Прокинувся полковник, посхоплювалися жовніри, але доки всі з несподіванки прочуняли та вбралися й озброїлися, то козаки вже поробили собі перелази, порубавши засіки.

Маріонові не вдалося зібрати свій полк, і він похапцем посилав на окопи гурти жовнірів із тих, хто хутчій схопив зброю... Та це не допомогло, бо Сулима з двома куренями вже вдерся до фортеці з північного боку, а з півдня наступали запорожці на чолі з Бурляєм. Спалахнув смертельний бій. Поляки зрозуміли, що їм нема порятунку, й билися завзято, але перед ними не поступалися й козаки. Невдовзі в Кодаку запалали засіки й будинки, полум'я охопило башти на стінах, і велика пожежа осяяла криваву битву братніх народів, що не могли знайти спільної мови й жити у згоді.

Високо, до самісіньких хмар, сягало те вогнище.