Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Кащенко Адріан

А це нелегко, бо скелі скрізь майже сторчові. Нарешті ми вибрали видолинок, де поміж камінням росли чагарі, які полегшували б нам сходження, і ми полізли на скелі.

Не встигли й поставити ногу на перший уступ, як раптом поточилися вбік: мало не з-під ніг у нас із шелестом і сичанням вискочили три великі, головаті жовтобрюхи й хутко поплазували під тернові кущі, де й зникли у щілинах скель. Мені здалося, що ці жовтобрюхи були товщиною в чоловічу руку й аршинів до півтора завдовжки. Шкуру мали чорну й блискучу, далеко чорнішу, ніж у гадюки; вуха ж та спід шиї були червоні.

— Пам'ятайте, паничі, — почули ми голос Харька від човна, — тут скрізь багато жовтобрюхів.

Але ця пересторога була зайва, бо ми вже впевнилися самі. Постоявши трохи й заспокоївшись після несподіванки, ми з Семеном полізли вище, обережно придивляючись, чи не червоніють де вуха жовтобрюхів. На одному з уступів скелі, повз який нам доводилося проходити, ми вгледіли цілу купу гадів, що грілися проти сонця.

Хоча я й народився серед степів і не вперше бачив зміїв, але такої сили їх і таких великих мені не випадало ніколи бачити. Я мимоволі спинився, почуваючи, як у мене поза спиною посипає морозом.

— Як же його йти? — поглядом питали ми із Семеном один одного.

— Давай розженемо їх камінням! — порадив Семен. Ми почали кидати на скелю каміння, але наші руки тремтіли, і ми не влучали в жовтобрюхів, а вони не боялися гуркоту.

— А навіщо ж у нас рушниці за плечима? — вигукнув я і, скинувши рушницю, вистрілив тим стволом, що був набитий качиним дробом. Так зробив і Семен.

Жовтобрюхи заворушилися і почали розповзатися; коли ми наблизилися до їхнього місця, то там уже не було жодного; тільки на камінні залишилися невеликі криваві смужки.

Задоволені з того, що наші постріли не пропали марно, ми зарядили рушниці знову. Але ж не можна стріляти в кожного жовтобрюха — тут потрібні були добрі ломаки. На жаль, окрім кущів шипшини та терну поміж скелями нічого не росло, й через те нам довелося вертати вниз, де в березі висока лоза.

Вирізавши собі добрі лозини, ми знову полізли на гору тим же видолинком, зганяючи зі шляху жовтобрюхів лозинами. Але на одному уступі трапився нам такий, що нічого не боявся; ми підійшли зовсім близько, а він усе грівся на сонці, розпластавшись на камені.

— Не лячно? — скрикнув Семен. — Так на ж тобі! — і він цвьохнув гадину лозиною.

Жовтобрюх підвів голову, скрутився у клубок і, роззявивши пащу, глянув на нас так, що в нас жижки затрусилися.

Недаром кажуть про тих, кому без жаху не можна дивитися в очі. "У нього гадючий погляд", бо справді в людини від нього душа холоне і чуб дереться догори.

Не пам'ятаю, як, а тільки я також ударив жовтобрюха лозиною. Він напружився усім тілом, підняв голову ще вище й плигнув на Семена. Той, як степовик, угадав рух гадини й відскочив убік, на сусідню скелю. Жовтобрюх опустився на те місце, де стояв Семен, і знову скрутився, позираючи на мене, але я миттю стрибнув на скелю, що була вище жовтобрюха. Гад підскочив, але вдарився об камінь і знову ліг назад. Та не вгамувавшись на тому, він поплазував до мене на сторчову скелю, наче по рівному. Тоді ми із Семеном покидали лозини й давай стріляти в жовтобрюха... І тільки після четвертого пострілу він опустив голову й скрутився у кільце.

— Не підходь! — гукнув я Семенові, помітивши, що він хоче нахилитися над жовтобрюхом. — Це він прикидається!

Жовтобрюх мав два аршини завдовжки. Нам не хотілося залишати таку славну здобич, і ми підняли гадину на лозини, щоб так нести, але це було неможливо, бо хвіст не вгавав напружуватися, а шкура виявилася в нього така слизька, що тіло весь час падало додолу. Набравшись мороки, ми покинули жовтобрюха на примітній скелі, щоб узяти із собою, коли вертатимемося назад.

Після ще деяких сутичок із жовтобрюхами, нарешті дійшли ми до півгори. Там починалася непорушена земля, вкрита тонконогом, тирсою і степовими квітками; скелі траплялися тільки поодинокі, плескуваті.

Озирнувшись, ми побачили, що не тільки Харько з човном, а навіть увесь Дубовий острів і пів-Дніпра заховалися вже під горою, проте Сагайдачне з його чарівним, непроглядним лісом і величними скелями лежало, як на долоні.

Ми пішли далі, ще вище від берега, плутаючись у густій траві й полохаючи зайців, стрепетів і цілі табуни куріпок, які із страшенним шумом перелітали через наші голови, ледь не зачіпаючись за піднесені вгору рушниці.

З кількох пострілів ми набили свої торби дичиною й простували все вгору та вгору, аж поки не натрапили на земляний вал із рівчаком поперед нього. Очевидячки, це й були руїни фортець Сагайдачного.

Вал був невисокий, бо за кілька століть устиг осунутися. Рівчак теж так замулився, що його всі вважали балкою. Окоп тягся з півночі на південь, але поперек головного подекуди лежали інші, чотирикутні, посеред яких колись, мабуть, стояли башти, або інша будова, бо там валялися шматки цегли й черепки. Я знайшов там уламки якоїсь розбитої посудини з гострим днищем і взяв її в торбу, щоб показати Харькові.

Звідси ми поверталися назад і, полохаючи жовтобрюхів камінням і лозинами, щоб забезпечити собі шлях, спустилися у берег до Харька, захопивши із собою і вбиту гадину.

— Оце й усього? — здивувався Харько, коли ми витягли з торби двох зайців, стрепета й кілька куріпок, — А я гадав, що накладемо повний човен дичини, бо там у вас гриміло чисто, як на війні.

— Так то ж ми стріляли в жовтобрюхів!

— Хіба ж на цю погань витрачають набої? Їх треба прямо ціпком бити. Раз добре його по голові влучити — от йому й край... Киньте це падло у воду, рибкам на сніданок...

— Шкода кидати. Хотілося б додому повезти, показати...

— Знайшли диво, щоб показувати. Киньте!.. А я ось наловив рибки, — сказав Харько, витягаючи з води та із задоволенням показуючи нам нанизаних на тоненьку мотузку сріблястих судаків та золотих карасів. — Буде з чого юшку зварити.

Він поклав усю рибу на дно човна і, відіпхнувши його від берега, мовив:

— Ну, їдемо в Сагайдачне!

Ми із Семеном знову сіли на весла. Харько спрямував човна вище Дубового острова, й, поминувши його, ми хутко перехопилися до Сагайдачного, лишивши Дурну скелю з правої руки.

Причаливши нижче Середньої скелі, лоцман почав лагодити вогнище, щоб варити куліш із рибою. Лози в березі росло чимало; з трьох гілок ураз спорудили таганок, і незабаром над вогнем повісили казанок із водою, а Харько заходився чистити рибу.

Допомігши дідові, ми із Семеном лишили свою здобич у човні, а самі пішли на Середню скелю з тим, щоб оглянути звідти все Сагайдачне з лісом, аби не заблукати там.

Тільки-но ми підійшли до скелі й стали підніматися вгору, як побіля нас засичали й полізли до щілин жовтобрюхи. Але ми вже не мали ніякої охоти з ними битися, та й палиць, придатних для бою, під рукою не було, й ми тільки розганяли їх, щоб часом не наступити ногою на гадину.

Середня скеля спадиста з півдня, сторчова з півночі й крутобока зі сходу й заходу. Ми легко зійшли вгору й незабаром опинилися на шпилі. Тут я відразу впізнав престол — "Ліжко" Сагайдачного, й ми стали його оглядати. Той престол містився на суцільній, окремій скелі; в ній було видовбане сидіння, таке широке, що на ньому, мов на софі, можна було лягти й простягтися; по боках лишилося незаймане каміння, так що з нього вийшли добрі поручні; з тилу скелі була висока спина, як у канапи; замість ніжок під ліжком стояли невідокремлені від скелі камені; під серединою престолу зяяла широка дірка, в яку залюбки могла пролізти доросла людина.

Оглянувши гору, ми спустилися вниз і, проходячи недалеко від Харька, гукнули до нього:

— Прощайте, діду! Йдемо шукати полозів...

Харько підвів голову й обізвався суворо:

— Слухайте, паничі! Ви тут не жартуйте; хоч вам і годиться бути козаками, а все-таки ви малі, то краще нікуди не ходіть; ну, коли доведеться здибати полоза, так не дивіться йому у вічі, мерщій тікайте, бо від його погляду занімієте і скам'янієте, як і всяка тварюка — і тоді вже не буде ніякого порятунку...

Мені стало моторошно; де й подівся мій бадьорий настрій! Мабуть, те ж почував і Семен, бо зайшовши у високу траву, що сягала нам до шиї, а іноді була й вище голови, він почав топтатися на одному місці.

Ми озирнулися назад. Дніпро з нашим човном і дід Харько біля таганка вже сховалися за берегом, але Середню скелю ще добре було видно поміж деревами. Виходило, що ми стояли поблизу. Це надало нам сміливості, й ми, продираючись серед трав, попростували в бік скелястого видолинку, який побачили ще згори. Трава росла густа й тверда, мов очерет. Вона чіплялася за рушниці, плутала нам ноги й била по очах. Побачити, куди ступаєш, було неможливо, й щохвилини треба було боятися, щоб не зустрітися із жовтобрюхом, а то й із самим полозом. Степовики з народження, ми із Семеном ніколи не ходили до лісу й незвичайна лісова тиша смутком впала нам на душу, і той сум ще посилився, бо одвічні дуби Сагайдачного так рясно заступили своїм віттям небо, що в лісі панувала напівтемрява, неначе після заходу сонця.

Щоб будь-якої миті бути напоготові стати на бій із гадами, ми скинули рушниці з пліч і тримали їх напереваги поперед себе, а кинджали, діставши з-за халяви, засунули за пояси — і так мовчки, з якимось тягарем на серці ступали вперед, прислухаючись до шелесту трав та ударів свого живчика.

Аж ось, біля нас, щось захропло і зі свистом позіхнуло. Ми заніміли на місці й схопилися за рушниці. За якусь мить у траві почувся шелест, і вона загойдалася смужкою довкола. Очевидно, те страховисько, яке сховалося від нас, утікало геть із нашого шляху! Від серця одлягло. Знову щось захропло — і ми здогадалися: побігла сполохана дика свиня.

Доки ми радилися, чи варто стріляти навмання, не бачачи звіра за травою, він уже був далеко, й даремно було витрачати набої. Заспокоївшись од несподіванки, ми попрямували впоперек лісу. Він видався таким нешироким, що за хвилин п'ятнадцять ми вже побачили скелі. Трава стала нижча, а дуби рідші — і ми додали ходи... Хотілося швидше дістатись до скель і переконатися, чи там водяться полози...

Нарешті ліс закінчився. Над нами світило сонце. Перед очима височіли скелі. Настала вирішальна мить.

"Коли що, — підбадьорював сам себе, — то...