Розгін - Загребельний Павло

Жили тут ще давні греки, розводили на сонячних, просонцених схилах виноград, перед греками були племена, від яких не зосталося ні імені, ані сліду, а там вигарцьовували в цій квітучій колись країні дикі орди кочівників, тоді розквітало ханство Східного Криму, чиї ще зусилля поховані тут під камінними розсипищами? Ще й досі вгадувалися то там, то там кам'яні тераси, басейни для зберігання води протривали впродовж тисячоліть майже неушкодженими, сади, вже давно спалені сонцем і вдавлені в землю несамовитими вітрами, перетворилися на чіпку косодеревину, на колючих покорченостях якої розпиналися тепер безсилі вітри й навіть саме небо.

Зате внизу, коло моря, життя кипіло безугавно вдень і вночі, билося дикими ритмами нічних танців, шуміло в притлумленому шереху тисяч підошов на асфальті набережної, вигравало барвами мелодій у транзисторах і переносних магнітофонах, вихлюпувалося з гучномовців на причалах, коло екскурсійних баз, ресторанів і кіосків, де меткі молодики торгували поназбируваними і так-сяк пошліфованими різнобарвними камінцями з місцевих бухт: сердоліками, агатами, халцедонами, малахітом, яшмою. Ще в інших диктових будках записували трудящих на пластинки, щоб кожен міг послати додому свій законсервований, сповнений відпускної збадьореності голос, а від причалів з маленьких білих теплоходиків з екзотичними й таємничими назвами "Ассоль", "Гілея", "Іхтіандр" невидимі уважливі голоси довірливо запрошували всіх бажаючих здійснити ранкову, денну або вечірню морську прогулянку — годинну, тригодинну або й цілоденну,— щоб "спочити" від тісняви й метушні пляжів, помилуватися виглядом давніх вулканів з моря, а ввечері дати спочинок очам, здаля спостерігаючи розсипи вогнів узбережжя. На пляжах кипіло з досвіту до самої темряви, тисячі засмаглих тіл, розкішні ферти в барвистих шортах, модниці в екстравагантних купальнях костюмах, безкінечний парад краси, завзятості, намагання сподобатися, залицяння, маленькі пристрасті, нікчемні переживання, швидка розрада в холодній морській воді й ще холодніші голоси чергових з рятувальних постів: "Верніться в зону купання!" Ці голоси незабаром стали для Карналя чи не найголовнішою прикметою цього закинутого на узбіччя курортних шляхів закутка. Перекриваючи гамір, верески, крики, сміх, музику, шум моря, з мертвою байдужістю, безвиразно, якось ніби залізно повторювали вони з ранку до вечора ті самі слова, ніби записані на плівку і відтворювані програвальними пристроями, незалежно від того, що діялося на морі й на березі: "Повторюю! За буями! Верніться в зону купання! Верніться в зону! На шлюпці! Вийдіть з зони купання! Увага на прогулянковій шлюпці! Вийдіть з зони!"

Зона, зона... Так і видається іноді, ніби все розділено, розо-кремлено, розгороджено. Зусилля й змога, наміри і здійснення, намагання й безсилля. Мислення іноді стає тяжким, як жіночі пологи. Не приносить майже ніякої радості, окрім очікування кінця, за яким хочеш сподіватися визволення. Біль, піт, мука. Майже прокляття, але хто ж про те відає. Нелюдське напруження нервів, майже пряма пропорція між наслідками мислення й фізичним самопочуттям. І вічна боротьба за визволення з-під чужих упливів, відкидання чужих ідей, вирішень, знахідок. І це в поспіль закомуиікованому, майже зінтегрованому світі наукових ідей, що часто бувають закодовані в такий самий примітив, як оті безнастанні повторення з вишки рятувального поста: "Верніться в зону купання! Верніться в зону купання!"

Карналь був вдячний Пронченкові за те, що той мало не живосилом випхав його сюди, дав змогу загубитися в невідомості, спробувати бодай трохи відійти душею, не думати про недороблене, недовиконане, недовирішене, недодумане і, може, згадати в самотності про недолюблене й недоощасливлене.

Цікаво, чи знав Пронченко, посилаючи його саме сюди, що в цих місцях уже пробували колись порятуватися самотністю два чоловіки, по-своєму відомі й цінні для суспільства. Спершу то був поет. Склав на березі моря з дикого каменю високу башту, запрошував до себе в гості далеких друзів, читав вечорами з башти вірші, домагаючись не знати й чого більше: чи щоб пе-ресилити шум моря, чи щоб впліталися його речитативи в хлюпотіння хвиль і гриміння вітрів. Заміри були зухвалі, наслідки себе не виправдали. Чи з'єднався поет з морем, того ніхто ніколи не знатиме, бо море мовчить, зате від людей відірвався він назавжди — це вже напевне.

Тоді, через багато років, уже після Вітчизняної війни, поселився тут інший чоловік. Творець самольотних двигунів, лауреат, академік, здається, мало не всі марки бойових літаків під час війни мали двигуни його конструкції. Незмога навіть уявити собі конструктора авіаційних двигунів. Якомога менша вага і якомога більша потужність — це просто елементарна вимога до конструкції. А як усе це дається? І як, мабуть, гриміли всі ті мотори в голові, в серці, в усьому тілі того чоловіка. Вже ти й не людина, а випробувальний стенд для визначення тривалості ресурсу нового двигуна. Конструктор звідкись довідався про цей тихий закуток кам'янистої надморської землі, приїхав, побачив, уподобав, вибрав собі над самим морем круглу скелю і на самому верху, під вітрами й зорями, поставив собі віллу, загадкову, всю в башточках, високих просторих терасах, химерно барок-кальних вікнах, неоднакові пропорції яких вдало гармоніювали з несамовитими краєвидами й давніми вулканічними руйнови-щами околиць. Конструкторові потрібен був особливий спочинок, потрібна була самотність, хтось здогадався, може, так само, як Пронченко з Карналем, і поміг йому усамотнитися бодай на короткий час отут, на базальтовій скелі. Суспільство може бути надмірно щедрим, але іноді забуває з часом про свою щедрість і стає навіть невдячним. Саме це сталося з віллою конструктора, який так багато зробив для нашої перемоги над фашизмом. Прийшли люди з буденним мисленням, вмить оцінили переваги місця, вибраного колись конструктором, на скелю дертися їм не було потреби, зате вони міцно отаборилися коло її підніжжя. Скелю обставили так: з одного боку "Левада" — кафе самообслуговування, пропускна спроможність — двадцять тисяч чоловік на добу, кафе гримить бляшаними підносами, стукотить тарілками, б'є гамором і клекотом, з другого боку — громадська вбиральня для п'ятдесяти тисяч "дикунів", які швендяють по узбережжю від квітня й по кінець жовтня щороку; з третього — рятувальна станція, на дерев'яній вишці якої з ранку до пізнього вечора надривається чоловічий натренований бас з усім спектром модуляцій гнівливості: "Верніться в зону купання І Повторюю! Верніться в зону купання!" А що з четвертого боку? Ще одна скеля, зовсім неприступна, суцільний камінь, гола субстанція, на вершині якої вже перед сходом сонця всідається якась парочка, демонструючи мінімальні бюстгальтери і японські плавки, а також обійми, поцілунки й пустоголовість. Власне, четвертий бік, мабуть, у свій час приваблював конструктора найбільше, саме зважаючи на його ймовірну неприступність. Та чи є щось на цьому світі неприступне для людини? Колись і сам конструктор був, загалом кажучи, неприступний для широкого загалу, вознесений, недоторканний, засекречений,, без кінця увінчуваний лаврами. Гай-гай, змінюється і не на користь відособленню! "Бо треба нам, чого не знаєм ми, що знаємо — з того пуття немає".

Поволі Карналь переконувався, що Пронченко послав його сюди зовсім не для втішення самотністю й віднайдення душевної рівноваги в тиші й відчуженості від усіх — навпаки: керувався прихованим наміром (вельми добре знаючи Карналеву на-ТУРУ) показати, що порятунок тільки там, звідки несвідомо прагнеш утікати, в звичній стихії, в щоденних клопотах, думаннях, вирішеннях, в запеклій діяльності. Так, це щоразу нагадуватиме тобі найдорожче, безглуздо й трагічно втрачене тобою, нагадуватиме Айгюль, яка злилася для тебе з твоєю наукою майже всуціль, але й без цього тобі вже не жити, і ніде не знайдеш ні спочинку, ні порятунку. Поволі Карналь став утомлюватися своєю самотністю, що нагадувала безсонні сни з не-захищеними очима уеллсівської людини-невидимки, иеіснуючо-прозорі повіки якої не затримували світла. Йому набридли вулканічні гори, пустельні краєвиди, споглядання хмар, слухання вітрів і морських хвиль, йому хотілося до людей, до їхнього гамору, як води в спеку, хотілося розмов про науку, суперечок, колотнечі, незгод, він ішов на пошту, вистоював годинами в довжезній черзі серед отих за останньою модою обдертих юнаків і дівчаток, які слали розпачливі телеграми до мам з проханням врятувати тридцяткою чи півсотнею, посилав телеграми й собі, щоразу в своє об'єднання, домагаючись вістей, відомостей, новин. У нього з'явилися знайомі. Старий астроном, який приїхав сюди рятуватися від вічної тиші своєї обсерваторії і розкошував серед крикняви й гамору пляжів; відставний майор, який їздив сюди ось уже двадцять років, "бо ніде так не ловляться бички з човна, як у цій бухті, треба тільки знати, де стати"; старий матрос, учасник челюскіиської епопеї, власник унікальної колекції місцевих мінералів, зібраної ним років, мабуть, за тридцять. Все це були люди ненабридливі, спокійні, заглиблені в свої пристрасті, з ними можна було обмінятися словом-двома раз на тиждень, і вже задосить, але згодом Карналь відчув, що йому й цього мало, і зрозумів, що втече звідси додому. Пронченко, мабуть, передбачав і це, бо попередив: "Не смій повертатися достроково. Дам команду, щоб тебе не пускали в кабінет, заберу собі ключі!" Але хто б то міг його стримати там, де йдеться про вище призначення його життя! "Немовби дві душі в мені живуть, обидві різні та непримиренні. Одна, як пристрасть, гостра і палка, усе жадає злитись із землею, другій би — в небі спалахнуть зорею..."

Трохи рятував Карналя Олексій Кирилович. Помічник тихцем надсилав своєму начальникові найцікавіші зарубіжні журнали й бюлетені технічної інформації. Але це забирало дві-три години на добу. Читання книжок? Він досягнув уже такого стану емоційного й інформаційного насичення мозку, що майже не читав нових книжок, а тільки перечитував деякі старі, жодної з яких у місцевій бібліотеці не було, бо тут надавали перевагу модному чтиву, пригодам розвідників, фальшивим підробкам під спогади, популяризаторським біографіям славетних людей, серед яких траплялися й учені, але що можна написати про вченого й чи можна взагалі будь-що написати? Найліпше — ви-1 класти суть його відкриттів, але, на жаль, це може бути цікавим тільки для фахівців, а вони знають про це й без послужливих популяризаторів.

Карналеві не хотілося нічого про науку — йому хотілося самої науки, від якої він тут був відірваний.