Окрушини - Вільде Ірина
Сьогодні істина, завтра — єресь. Якщо, чоловіче, збагнеш цю діалектику, буде тобі добре і довго проживеш на землі. Амінь.
ЯКЕ НЕПОРОЗУМІННЯ
Лікар приписав мені приємні емоції, а ти силкуєш мене ковтати полівітаміни, яких я терпіти не можу.
БУДЬТЕ ВИБАЧНІ
Легко запалюєшся і коротко гориш, зате як часто! Ні, ні, це не про тебе, а коробку сірників!
ТРИ ВИХІДНІ ПОНЯТТЯ
Хатини, дитини, тишини — треба жінці на цій планеті. Все інше — функції цих понять.
ЩЕ ОДНЕ ВИЗНАЧЕННЯ
Кохання — ялинка, обвішана цяцьками ілюзій закоханих.
З ПСИХОМЕДИЦИНИ
Не пам'ятаю вже точно, коли, хто і де прищепив мені того віруса. Знаю тільки одне: любов до України вмре в мені з останнім моїм подихом.
А ТАКА КАРТИНА?
Схід сонця в горах.
Схід сонця над морем.
Схід сонця у степу.
Прекрасні кольористичні картини.
А ви, будь ласка, ще подивіться надосвітку сніжок у пастелевих синювато-лілових кольорах.
* * *
І що з того, дівчинко, що очі в тебе "під японочку", коли душа в тебе "під космополіточку".
ОБЛАСТІ ЕТИМОЛОГІЇ
Боягуз — це той, що боїться за свою гузицю. В переносному значенні — за крісло, на якому сидить.
АДРЕСА: ТА САМА
Напиши або приснися мені, — як тобі зручніше, як тобі безпечніше.
МИ, ЧОЛОВІКИ…
Вітре-вітроньку, люди люблять тебе за твою слабкість і ненавидять за твою силу. А ти все ж таки чоловічого роду. Як же ж бути тоді?
* * *
Талан без таланту може обійтись, але талантові без талану незвичайно важко.
НАДІЙНОЇ ВАКЦИНИ ПОКИ ЩО НЕ ВИНАЙДЕНО
Байдужість — один з видів психічної ракової хвороби, до речі, досить заразливої. Симптоматичне питання враженого інфекцією: "А яка різниця?"
МАКСИМОВІ НЕДАРОМ ТРИ РОКИ
— Ти гарна мама.
Мовчу навмисне.
— Ти дуже гарна мама.
Далі мовчу.
— Ти найкраща мама з усіх мамів на світі!
Голос дитини підвищується до межі, за якою вже сльози.
— Добре, сину, добре. А тепер скажи мені, чому твоя мама найкраща з усіх мамів на світі…
Хлопчик розгублюється. Він ще не знає, що не буває емоції без причини, але вже знає, що, коли питають, треба відповідати.
— Бо ти маєш червоний ніс…
ДИТИНА НЕВИННА
— Не їж, синочку, стільки цукру. Будуть зубки боліти.
— А ти, мамо, йому скажи, хай не буде солодкий.
* * *
Піддалися нищівному впливові часу кленові мости, дубом вимощені, чи камінням вибрукувані, ачи смолою залляті дороги, навіть ріки змінили свої русла, і лише польові стежки ті самі, що були в роки мого дитинства.
Затоптані тисячами-тисячами босих ніг незліченних поколінь, вони не розпилюються у суховії, не розмокають у сльоти.
Вони — незнищимі.
Не коліть їх "шпильками" і не тавруйте фабричним знаком каучукової підошви. Зніміть взуття і підіть ними босо.
Ви ж вступаєте у храм свого дитинства.
МАМО!
Мамо, мамо! Чим ближче до кінця моєї дороги, тим потрібніша ти мені. Чи не могла б ти вивести мене безболісно з життя так, як колись, тримаючи за ручку, вводила в нього?
НЕ ЗНАТИ, ВІД ЧОГО ПОМОЖЕ
(Народне)
— Що це ви, друже? З романів переключились на мініатюри?
— А так! Думаю, з меншою ношею легше буде проштовхнутися у безсмертя.
ЛИСТ ДО ЮВІЛЯРА
Дорогий Михайле Юрійовичу! І як це сталося, що я й досі не встигла розказати тобі, як і коли я вперше познайомилася з тобою як письменником.
Була весна. Це я говорю не для краси. Воно насправді так було: цвіла в саду старезна черешня, гули бджоли в кульбабі, стояло мерехтливе синювате повітря, і так не лізли в голову латинські слівця. А тут ще товаришка прийшла. І не сама. Я відгорнула першу сторінку і застигла. Профіль автора чимсь нагадував красеня Гете в молодості.
— Дай мені почитати…
— Але тільки до завтра…
Того дня (наш клас вчився у другу зміну) я не пішла у школу. Відчула себе "недобре" і лягла в ліжко з "Казкою про перстень". Пані, в якої я була, як говорилося тоді, на станції, з почуття обов'язку перевірила, чим я так зачитуюсь у "хворобі". Слово "казка" зовсім заспокоїло її. Блаженна, вбога духом, коли б вона тільки знала, що то була за казка!
Так, Михайле, так, був це 1921 рік, Чернівці, передмістя Монастирисько.
Гай, гай, як запаморочили мою бідну п'ятнадцятилітню голову твої мініатюри-перлини.
Скільки води у Пруті збігло з того часу, а я й зараз можу процитувати напам'ять:
"Одна дівчина любила ліжко, а боялася дуже ночей, блискавки і смерті.
Як від грому дзвеніли вікна і мовня роздирала пітьму, втікала вона до любка, горнулася до нього, трепетала, плакала, ба навіть сповідалася з гріхів.
Минають літа, відколи та дівчина сама-самісінька в гробі".
Або таке:
"Пара молодят вибралися в гори. Сміх і жарти губили серед тишини, дівчина квапилася, бо хотіла завчасу вийти наверх. Її товариш був веселий хлопець, любив біле личко і з приятеля хотів стати шлюбним чоловіком. Вітер холодив, дівчина мовкла, потім спинилася і повела оком на далекі долини. Такий світ показав сатана Христові, коли підманював на спокусу".
І що ти скажеш про шмаркачку? Вона тут же кинулася писати листа авторові. І тільки коли справа дійшла до адреси, опам'яталася трохи: куди посилати? Книжка ще видана в 1907 році. Автор, напевно, живе в Галичині, а для Буковини на той час це було вже за кордоном. Яким же робом там, десь у Львові чи Станіславі, віднайде його мій лист без точної адреси?
Та я тепер інакше стала розпитувати про тебе. Я шукала тебе в батьковій бібліотеці, по бібліотеках батьків моїх подруг. А в бібліотеці Народного дому сказали мені: "Ще не час читати Яцкова". І все ж таки (а може, саме тому) я ще "передчасно" встигла познайомитись не тільки з "Чорними крилами", "Смертю бога", але й з повістю "Огні горять".
Пізніше, вже на галицькій землі, мені вдруге потрапила в руки "Казка про перстень". О, тепер я вже мала офіційний документ про свою зрілість і дев'ятнадцять років. Крім того, мене вчили в гімназії розбирати якості художнього твору. Одно слово, я прийшла до висновку, що писати не так вже й складно. Їй-бо, коли б трохи понатужити думку, то можна б і самій таке утяти.
Результат був такий, що я послала до тижневика "Неділя" свою першу спробу пера. Це було зовсім "під Яцкова", але мені тоді думалося, що це тим більша запорука, що мій "твір" побачить світ друком. На жаль, старе прислів'я "коли двоє робять одне і те саме, то не є те саме" знайшло гірке підтвердження. Відповіді, що мені прислали з редакції, не пам'ятаю точно, але зміст її приблизно був такий, що, мовляв, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно.
І щойно по роках, коли вже тут і там були надруковані мої новелки, я зважилася написати тобі листа, мій дорогий друже.
Я не вмію передати тобі, як я очікувала відповіді із Львова, яким болючим сплетенням вились довкола мого серця надія і зневіра. По кільканадцяти днях прийшла відповідь! На листівці — вид якогось приморського міста, рівним, я б сказала, навіть чепурним "під готик" письмом стояло "Дорога товаришко!". Ти розумієш, що означало таке звернення маститого до початкуючого письменника, га?
"Дорога товаришко!"
Думаю, що ти мені повіриш, коли скажу, що на перших порах, я ховала на ніч сірники під подушку, щоб, коли домашні заснуть, ще і ще раз перечитувати твою листівку. На превеликий жаль, воєнна завірюха, яка принесла таке спустошення в мою сім'ю, знищила і твої дорогі листи.
Та моя туга за автором "Казки про перстень" не згасала. Хтось сказав мені, що ти родом з села Посіч на Станіславщині. І що ти думаєш? Не зібрала я в 1927 році молоде товариство і не рушили ми пішечком з Станіслава Богородчанськими лісами шукати твоїх слідів?
І знову пройшло кілька років. Аж одного літа через наших спільних знайомих мене представлено Михайлові Яцкову. Пам'ятаєш? Вечоріло вже, до того ж став дощик накрапати. Аби не стояти серед вулиці (це була Руська), ми зайшли в кнайпу, яка в той час була місцем побачень і зустрічей українського літературно-мистецького світу. І коли ми сиділи за склянкою вина й гуторили, наче добрі знайомі, я, признаюся, була щиро вдячна долі, що вона не вготувала мені найменшого розчарування. Ти хоч і не був подібний до двійника Гете, зате виявився таким, яким створила я тебе в своїх думках.
А ще потім, — пам'ятаєш, Михайле? — ми зустрілись вже як радянські письменники у вільній, своїй державі. Ох, що це були за густі враженнями, казкові дні! Я вже кілька років пробувала їх передати у якійсь літературній формі — і завжди ламається в мене олівець від їх надзвичайності і власного безсилля. Ти пригадуєш, як ми, мов діти, наївно дивувались всьому? Що? Що? Наші книжки видаватимуть державні видавництва та ще й гонорар платитимуть нам за них? Слухай, письменникам аж така шана в Радянському Союзі? Що? Творчі відрядження? Дивись, то ми вже не "віршомази", а громадські діячі? Ти чуєш, наші книжки друкуватимуться тисячними тиражами?
Ну, а тепер ми вже з тобою "старі" радянські письменники і, правда, можемо в дружньому шаржі посміятися з тих двох наївних.
А тепер, Михайле, не гнівайся, і прошу тебе, не слухай, що казатиму. Користуючись з нагоди славного ювілею (дай боже всім добрим людям дожити такого віку!), я хочу сказати кілька слів про Михайла Яцкова як людину, яку я давно знаю, люблю і дуже поважаю. Насамперед я ніколи, чесно кажу, не бачила Яцкова старим. За всю свою довголітню дружбу з ним я ані разу не чула від нього про хвороби, якісь нарікання на втомленість. Сьогодні, як десять, як і двадцять років тому, основною темою наших розмов — це наші творчі плани на майбутнє. Серед усіх письменників (а є між ними й такі, які годилися б йому у внуки) я не знаю іншого, хто б з таким тактом і гуманністю ставився до своїх колег і висловлювався про них поза очі, як Михайло Яцків. Як варто б цієї цінної прикмети повчитись у майстра нашим молодим літераторам!
Не доводилося мені також зустрічати письменника з більшою ерудицією, як у Михайла Яцкова. Для підтвердження цих слів хочу навести такий приклад. Три роки тому мій друг подарував мені велику частину своєї бібліотеки. Є там книги буквально з усіх можливих галузей науки, мистецтва і знань. І диво: яку б я книжку не розгорнула, чи це буде староєврейська історія, чи історія танців, чи чорна магія, — всюди знайду помітки на полях книжки, зроблені рукою Михайла Яцкова.
А яка просто феноменальна пам'ять у цієї людини! Іду не раз з моїм другом, гуляємо у надвечірню годину, а він цитує поетів шістнадцятого, сімнадцятого, дев'ятнадцятого століть, і всіх в оригіналі, тобто німецькою, польською, французькою, староєврейською, латинською, грецькою мовами.
