Кому повім печаль мою - Олександр Олесь
Що потоптали ідеали
І заповіти золоті.
7.01.1923
«Це не життя уже, це віку доживання…»
Це не життя уже, це віку доживання
На проклятих шляхах проклятого вигнання,
Розвіяв вітер нас, як листя восени,
Лишились сльози нам, та спогади, та сни.
Це не життя уже - агонія, конання.
З високих гір і скель упали ми в безодню,
На крилах вчора ще - плазуєм ми сьогодні,
Але наш Бог - все ж Бог, і недосягнена мета
Цвіте і досі нам, як квітка золота,
І крають душі наші стогони народні.
Розбиті ми, але не просимо в покорі
Ні ласки в ворога, ні порятунку в горі.
В серцях у нас немає каяття,
І коли б знов вернулись ми в життя,-
На гори знов пішли б, туди, туди, під зорі.
Щодня, щодня ми ближче до могили,
Щодня нас кидають надії, сили,
Але вони летять в наш край, в живі серця,
Окрилюють, гартують дух борця,
Вливаються потоками у жили.
Так умираймо ж ми спокійно, як вмирали,
Поклавши в голови нетлінні ідеали,
Колись із терну нам сплетуть вінки
І на хрестах повісять на віки,
Щоб до могил, до нас стежки не заростали
3.03.1923
«Не нам від сорому горіти…»
Не нам від сорому горіти:
Служили чесно ми меті,
І нас, батьків, ще наші діти
Запишуть в книги золоті.
Для нас вигнання - хрест не смерті,
А віковічного життя.
Як дивно-солодко умерти
Без мук, жалю і каяття!
І ще раз крикнути без болю:
«О людство, очі догори!
Борись за радість, сонце, волю
І так, як ми, за них умри!»
5.01.1923
«Ми стільки кинули вогня…»
Ми стільки кинули вогня,
(Душа без краю наболіла),
Що в сяйві сонячного дня
Вода! Так, так! Вода горіла.
Коли ми впали, то в боях,
В вінках тернових і з мечами,-
Майбутнє стане на наш шлях
І піде радісно за нами!
7.01.1922
«Життя - це все! З життям зникає…»
Життя - це все! З життям зникає
І небо, й сонце, і земля,
І час, простір. І все вмирає,
Коли вмираю я.
Шануйте ж тих, хто для ідеї
Себе на жертвенник кладе:
І ніжний цвіт душі-лілеї,
Й життя прекрасне, молоде.
11.05.1925
«Не той переміг ще, хто військо розбив…»
Не той переміг ще, хто військо розбив
І нарід примусив мовчати:
Хтось помстою, гнівом запалить рабів
І вирве списи і гармати.
А той є розбитий, хто віру в бою
Згубив в свою правду і силу...
Нахилить він голову низько свою,
В ярмо її встромить, похилу.
11.05.1925
«Енергії! Нестриманих бажань!..»
Енергії! Нестриманих бажань!
Не в՚янучих надій, а віри!
Важких велінь без колихань,
Вогню, краси, самоофіри!
Таким лише, як хочем ми,
Таким життя повинно стати!
Ми мусим вирватись з тюрми,
Ми мусим грати розірвати.
Але не смутком, не плачем
І не благанням, не словами,
А ділом, волею, мечем!
Оцими, власними руками.
27.05.1922
«Блаженні ті, що із вигнання…»
Блаженні ті, що із вигнання
Вернулись в рідний край і там
Будують в поті, в час світання,
Національний храм.
Блаженні й ті, що на чужині
Несуть терпіння тягарі:
Життя їх в жертвеннім горінні
Курить на вівтарі.
28.04.1928
«Він загорівсь, як стовп в пустелі…»
Він загорівсь, як стовп в пустелі,
І враз осяяв нам мету,
І через прірви, через скелі
Нам кинув стежку золоту.
І ми, немов на легких крилах,
Знялись і в сяйві летимо,
Ми силу будимо в безсилих,
З рабів скидаємо ярмо.
І безліч нас... І вже колишня
Нам ніч в пустелі не страшна,
І все нам ближчає розкішна
Мета... єдина і ясна.
8.05.1929
«Це вже не горе особисте…»
Це вже не горе особисте,
А всенародний крик і жах,
Це наше Сонце променисте
Родилось в муках і сльозах.
Ще мить - і вгледим ми проміння,
І, перетворене в бальзам,
Воно нам здійснить всі хотіння
І всі загоє рани нам.
13.11.1928
«З цеї крові, що лилася…»
З цеї крові, що лилася,
Вже посходили квітки,
Там, на любій Україні,
Вже посходили квітки.
Тільки вдарить грім весняний -
І квітки ті зацвітуть.
Тільки зійде сонце волі,-
І квітки ті зацвітуть.
Із тих сліз, що в нас лилися,
Буйні ріки потечуть.
Із вигнання, із пустині
На Вкраїну потечуть.
В край обітний, в край коханий
Ми на хвилях попливем.
З серцем, пройнятим стрілою,
На Вкраїну попливем.
25.01.1924
«Не знаю що,- чи сніг, що тане…»
Не знаю що,- чи
