Кому повім печаль мою - Олександр Олесь

дні ясні,

Тут не чарують сині ночі.

 

Тут, як в труні, нема життя!

Болять лише криваві рани,

Та плаче в грудях каяття,

Що кинув ти свій край коханий.

 

28.05.1925

 

«Хто в час пожежі край свій кине…»

 

 

Хто в час пожежі край свій кине

І, як боюн, в чужий втече,

Того весь вік вогонь пече

І проклін рідної країни.

 

Не знайде той ніде притулку,

Не стріне усміху ніде,

Не вгледить в друзях порятунку,

Коли, знесилений, впаде.

 

Коли ж, зотлівши у провині,

Додому вернеться в свій край,

О друже-брате, не питай:

Умри, як можеш, на чужині!

 

23.02.1926

 

В РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА

 

 

Одно питання мимоволі

Весь час в думках моїх встає:

Чому не вгледів він сонця волі,

Чому тепер він не жиє?

 

Якими дужими громами

Пророчий голос би гримів,

Якими буйними річками

Котивсь, шумів би його спів!?

 

Які б вінки він сплів героям

І як уславив би їх чин?!

Він грав би в сурму перед боєм,

Боровся б сам серед руїн.

 

А як оплакав би могили,

Яких би квітів насадив!..

Калина б віти похилила,

І в вітах вітер гомонів.

 

Якими лютими бичами

Карав би нас, що кволі ми,

Що розійшлись ми манівцями

На крок єдиний до мети.

 

Як в душу б він заглянув кожну,

Як кожний біль би наш відчув.

Він влив би міць непереможну,

Серця б він вірою натхнув!

 

І де б він був?! Чи на засланні,

Серед неораних степів,

Чи разом з нами на вигнанні -

Ділив би сльози і терпів.

 

Він тут би був! Орел крилатий

Не зміг би стерпіти ярма,

І як би там він міг співати,

Коли вітчизна вся німа!!

 

27.03.1928

 

«Все ще нічого... Ще прийде колись…»

 

 

Все ще нічого... Ще прийде колись,

Здійсняться ще ідеали...

Лицарів, лицарів шкода до сліз,

Тих, що у полі упали.

 

Винні не ми, що з неволі тюрми

Вийти на волю хотіли,

Винні не ми, що своїми грудьми

В мури, як молотом били.

 

Винні не ті, що за нами пішли

І по дорозі пристали...

Наші стяги їм, як квіти, цвіли,

Сонцем цвіли ідеали.

 

Винен... хто винен, пізнаєм колись -

Де ми й чого не вгадали...

Лицарів, лицарів шкода до сліз,

Тих, що у полі упали.

 

21.05.1922

 

«Як зграї хмар, нас вітер гнав…»

 

 

Як зграї хмар, нас вітер гнав,

Нас, переможених, розбитих,

І блиск пожеж нас оточав

Вінком, трояндами повитих.

 

Летіли ми, несли в світи

Жалі і скарги, гнів і муки,

І до великої мети

Все простягали в ранах руки.

 

І коли ми зустріли скрізь

Байдужий холод, перепони,

Наш жаль розливсь дощами сліз,

А гнів розсипавсь на прокльони.

 

30.07.1926

 

«Два келихи повних стояло для нас…»

 

 

Два келихи повних стояло для нас...

Вино і отрута... Отруту взяли ми.

І стислося серце, і світ нам погас.

Ми трупами стали живими.

 

Ми випили келих проклятий до дна,-

В нас сліз уже навіть немає...

Рука простяглася тепер до вина -

І сміх наш ось-ось залунає.

 

11.05.1925

 

«Погляньте, погляньте,- яке божевілля…»

 

 

Погляньте, погляньте,- яке божевілля:

Вони на могилах справляють весілля!

Співають, танцюють з чарками в руках,

В червоних убраннях, в червоних квітках.

 

Лежить хтось у полі. На ньому кайдани,

Гіркі його сльози, тяжкі його рани...

Погляньте: вони наливають в чарки

То кров його теплу, то сльози гіркі.

 

Вони божевільні. Співають, танцюють!

Нічого не бачать, нічого не чують...

На покуті поруч сидять молоді,

Як мармур, холодні, як крейда, бліді.

 

Ні руху, ні слова, неначе каміння,

В очах його розпач і жах божевілля,

А в неї в віночку, в мережках, в квітках

Їх плід неживий на зомлілих руках.

 

26.06.1922

 

«Ні, це не роки боротьби…»

 

 

Ні, це не роки боротьби,

Змагання, пориву, горіння...

Це роки людської ганьби,

Це роки людського падіння.

 

Скажіть, за що лилася кров!

Щоб обернути все в руїну?

Щоб звір людину поборов

І обернув її в тварину?

 

Не знають люде - де іти.

Зоря над людськістю погасла...

Згубилась стежка до мети,

Умерли всі великі гасла.

 

26.06.1922

 

«Де цвіт життя, де гомін, рух?..»

 

 

Де цвіт життя, де гомін, рух?

Де дужі пориви, змагання?

Умер великий творчий дух,

Воскрес маленький - руйнування.

 

Людство стомилось в боротьбі:

Ще здібне вдарити, розбити,

Але не здібне вже створити

Нічого кращого собі.

 

Міцніші слабших переб՚ють,

Згризуть залізними зубами,

Пороблять рештки їх рабами

І в ярма з криці закують.

 

Здається, пройде тільки мить -

І демон помсти прилетить.

Поллються пошесті дощами

І вкриють землю знов тілами.

 

І пожалкують всі тоді,

Що день ясний не