Кому повім печаль мою - Олександр Олесь

щастя перший раз у світі

Душа намучена пила.

 

Нас більше сонце не палило,

Не різав ніг сухий пісок,

І спочивало наше тіло

Під шелест пальмових казок.

 

А вранці вийшли на роботу

Усі пішли, старі й малі.

І не стидались лити поту

На лоні братньої землі.

 

Це не було вже животіння -

Була це праця, рух, борня.

Неначе світлого проміння,

Набрали в душі ми знання.

 

І знов, коли лягла дорога

Для нас до рідних хат, до нив -

Ми на землі благали Бога,

Щоб братній край благословив.

 

2.07.1922

 

«Гуси чи лебеді в небі пливуть…»

 

 

Гуси чи лебеді в небі пливуть,

Там, угорі, наді мною?!

В сонці купаються, промені п՚ють,

В бризках квітки-самоцвіти цвітуть,

Як на Вкраїні весною.

 

Хмари, чи гуси, чи лебеді там!

Звідки вони налетіли?

Серце хотілось би кинути вам,

Льот ваш звернути звеліти вітрам,

Щоб на Вкраїну летіли.

 

Ой, полетіть у мій край, полетіть!

Чорного смутку напийтесь,

Зранене серце моє однесіть,

Слізьми моїми пустелі зросіть,

Кров՚ю моєю розлийтесь!

 

6.09.1923

 

«Невже прийти, вклонитись і сказати…»

 

 

Невже прийти, вклонитись і сказати:

«Простіть!.. незрячий я утік...

Тепер прозрів... вернувсь до хати...

Прийшов... спокутати свій... гріх...»

 

Ні, ні! Ніколи, ні! Довіку!

Літа горітиму в огні,

Зроблю з себе старця-каліку,

Згнию, як лист, на чужині,

 

А не вернусь! В ганьбі, в покорі

Не принесу я каяття.

Хоч би колись в кривавім морі

Й розквітло радісне життя...

 

Мене б додому не пустили

Червоні ріки на полях,

Кругом розкрилися б могили

І стали тіні на шляхах.

 

Пожовклі б кості застогнали,

Розкрили б черепи уста,

І руки вгору познімали б

Туди, де сяла їм мета.

 

Упала б мати на коліна

І, не вблагавши, прокляла...

О ні! Не знімуть в її сина

Вінка тернового з чола!

 

«Покинуті! До вас думки підбиті…»

 

 

Покинуті! До вас думки підбиті

Сумною зграєю летять

І з зойком вдалині зникають.

 

Про вас мені все сняться сни тривожні,

Запалюють і студять кров,

І обертають в попіл цвіт надії.

 

Всю ніч, всю довгу ніч мої відкриті очі,

І зорі їх впиваються в пітьму,

А ваші образи стоять такі смутні, самотні

 

Моя душа іде на хрест і мовчки

Стікає кров՚ю... Ось уже і Смерть!

Ні, ні! Не Смерть! Це знову тільки Втома!!

 

«Всю ніч мені вони, далекі, снились…»

 

 

Всю ніч мені вони, далекі, снились,

Всю ніч усмішками цвіли,

Їх очі квітами дивились,

Хоч роси-сльози з них текли.

 

І серцю солодко було без краю,

Тремтіло, мліло, билось знов,

Немов до нього хтось із раю

З дарунком Господа прийшов.

 

28.05.1922

 

«Чи вгледжу ще свою країну…»

 

 

Чи вгледжу ще свою країну,

Чи, може, тут, на чужині,

Взимі на вулиці загину,

І дзвін не вдарить по мені.

Як ніч, майбутнє непрозоре...

На скелі я, навколо - море.

 

А як я легко б полетів,

Хоч і з розбитою душею,

Ген-ген над рідною землею,

Над сизим килимом степів.

Співає степ, і все співає.

В душі Еол на арфі грає.

 

У сні угледіти б свій край

І голос матері почути:

«О сину, сину мій, прощай!

Вже серце сповнене отрути».

Упав би з криком я до ніг

І все слізьми сказав, що зміг

 

13.08.1929

 

МОЇЙ МАТЕРІ

 

 

Приснилося, що я вернувсь додому

Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,

Сміються в сонці золотому

Річки, і села, і поля.

 

Ось-ось прийду до хатоньки моєї,

Де мати жде мене й не жде,

Я скрикну «Матінко!» до неї,

Вона на груди упаде.

 

І будуть литись теплих сліз потоки

І в них бринітимуть слова:

«Я ждала, ждала цілі роки

І в՚яла, сохла, як трава...»

 

Іду зеленою межею,

Кругом хвилюються жита,

І в՚ється щастя над душею -

І на плечі нема хреста...

 

Прокинувсь в морі раювання

І все збагнув, і похолов...

Іду дорогою вигнання,

І по сліду моєму - кров.

 

2.05.1926

 

«Може, й повернуся... та де моя мати?!..»

 

 

Може, й повернуся... та де моя мати?!

Чом не захотіла в хаті сина ждати,

Чом пішла за місто, виплакавши сльози,

Зустрічати сина на страшній дорозі.

 

Не пішла, голубка, понесли небогу

Не назустріч сину, а назустріч Богу,

Щоб зустрівши, впасти, заломити руки

І в сльозах-потоках вилити всі муки.

 

Може, й повернуся на старі руїни,

Та моєї неньки вже немає нині,

Не впаду в обійми, а схилюсь, заплачу

І мечем кривавим ворогам віддячу.

 

4.01.1930

 

«Уймають болі єдині сни..»

 

 

Уймають болі єдині сни,

У сні лише мій біль стихає,-

Ні зір, ні сонця, ні весни

Без краю рідного немає.

 

Тут не співає ліс пісні,

Казок тут струмінь не шепоче,

Тут не сміються