Свято - Пашковський Євген

Згадався вчорашній сон — рік від року однаково мариться купальський під льодом вінок, що б’ється, шукаючи ополонку, волошки й рум’янок вплетені між вербових гілок, мляво хилитаються течією, "напевно, від матері лист надійде".

Мати довідувалась до Лєни на жовтневі свята, привозила пару жовто-воскових качок, перемерзлі калинові кетяги у бідончику, по торбинках цілющі трави на зиму і наостанку відвідин несла на цвинтар пригірщ, ув’язаних носовичком, журавлин, звідтоді до травня не обзивалася жодним листувальним клопотом, жодним зітханням над старечою долею, а тоді, "дякувати людям, обсадила города під плуг, натикала пару грядок цибулі, кури, як навіжені обсікають часник, не вспіваю грудками відкишкувати, прямо кара Господня якась, кукурудзу тра висадити, оно-но кільчиться в горняті з водою, без цвіте, не продихнеш, а ластівки чогось не прилітають, може, морозець цюкне".

Ночами до Лєни навідувалось медове чекання любощів, вітер завивав по під’їздах, нагадуючи виття вівчарки у повномісячну березневу ніч, коли шибки віддзеркалювали просяний сніп розсипаного по плечах волосся, очі задивлені в шлюбне безсоння; ночами думалось, "аби не Йванова заборона, ніяка сила не викликала б за подвір’я, де випар собачої пащі злишаїв паморозь на штахетах", знала й дотоді парубків, знала млосну гарячу силу в ногах, нажалених по дорозі від парку, знала іржавкуватий смак крові на закусених вранці губах; збудившись від нетерплячого снива на самотній постелі, знала й не вірила, що жінці колись випадає заміжжя, ніч і досвіток, ніч і день, ніч і ранок, "Яке ваше діло?", а попробуй признайся вдома, що показував на ощадкнижці десять тисяч, відписаних батьком, машина, всі знають, бережеться для їдинака в гаражі, сам пробивний, не цуценя якесь слиняве, груди вовною шкірянки пахнуть, очі з погордою, старшина, мужчина, правду кажуть, циганської крові, а попробуй признайся, засміють же, лучче свій розум мати, "ой піду в лісину, піду по калину, калино, малино, ягодо червона! Ой я за квіточку, змія — за ручечку, калино, малино, ягодо червона! Ходи миленький, з мене змія здійми. Миленький прийшов, з мене змія зняв, калино, малино, ягодо червона!"

Попробуй скажи, "понавидумували всяких "ніззя", а вже сто літ, як Вєрі Павлівні снилось, що жінка вільною мусить бути; скільки дівчат після школи мріє вискочити заміж і скільком повезе? тута щастя саме до рук пливе — ні матері, ні Іванові зо мною не спати, їм аби люд не гиготів, а мені начхати й забути, виїдем, вивтікаєм з цеї-во діри, пропадайте тут пропадом з вашим городом, з мишачими кублами на споді кібця зимувалої картоплі, з повіткою в латках злущеного рубероїду, з відмінницею Анною, з лежанкою, застеленою латкастим кожухом, з подвір’ям, загидженим качками так, що ніде ступити, з рипучими стільцями в клубі, де путнього кіна не побачиш, з розплавленими цукерками, "Біломором", томатною пастою і пральним порошком на вітрині продмагу, з голубими нетвердими протоптами на сипучому снігу, що обпікає литки, набившись до чобіток". "Злий дух мордує", бідкалась мати, Іван за батька моралі вичитував і слова поперек не скажи, ремінякою по ногах відшмагає, встидно вийти на люди, синяки, як дьогтярні басамуги на брамі, печуть соромом, допікають, "віддячу вам, підождіть-но"; сторопіла тоді на леваді, думала про себе зчужіло, а він, "не бійся, пару годків Іван на хімії відкалатає, повернеться; собі пристарчимо трикімнатний кооператив, доки тут гибіти, сінна потеруха лоскотала за коміром блузки, і вівчарка лизала її знесилену дрімотою руку, сірчана при місяці пара клубочилась від пащі і, вдихаючи її вкупі з полиновим запахом сучої шерсті, Лєна бачила свої жолудисті незмигні очі, лице, що від тремтливих крил носа засвічується пекельним вогнем.

Восени Лєна звістила матір, що нікуди не поступила, залишається у тітки. Вночі перед дзеркалом заголювала твердий, як гарбуз, живіт, обмацувала тугі без ліфчика груди і морщилась, оглядаючи розповнілу талію, "монявся, ждав, коли за руку до розпису потягну, я молода, я здорова, здихаюсь дурної оказії, я ще вихоплю з жару млинця, п’ять років прописки жди, кооператив виглядай, скільки в городі розвідних дундуків, їм аби прала білизну, готувала терпимо, на людях була показна, не вибасовувала з ким попало, обпечені дужче бояться вогню. Сім’я? — та ж кругом пишуть, що ближчає час вільного партнерства, держава братиме дітей на утримання, громадяни приноситимуть суспільну користь, та й дітей згодом можна плодити в пробірках, поменшає лишніх їдців, покращиться виховання, бо кожне дитинча опікуватимуть тільки дорослі, досвідчені педагоги в розкішно вмебльованих інтернатах, зникнуть за непотрібністю громадські обов’язки, це ясно, як Божий день; щезли темні віки багатодітних сімей, зараз кожне покоління саме собі голова, з часом зникне проблема батьків і дітей, бо зникнуть батьки і діти, світ зітхне, збувшись жорсткої звички, названої кимось любов’ю, ніхто нікого не ревнуватиме, не ув’язнюватиме за невиплату аліментів, не докорятиме за невдячність, не підставлятиме паспорти для загсівських штампів, не присипатиме сіллю збігле на плиті молоко, не приноситиме з лісу гостинців від зайця".

"Вішайся на здоров’я" — поправила галстук на старшині, згодом відписала хлопчика до дитбудинку, тітка байдуже вислухала, що дитя народилося мертве, з обмотаною довкруг шиї пуповиною; мати слізно втішала, боячись вірити в страшний синів гріх, боячись повірити в доньчину люту провину, "хто живий, той бідовіший", забрала дочку з собою; вівчарка під повіткою схудла, драбинно світила ребрами, проте не чалапала до свого дворища, мулялась у злежаному солом’яному кублі, сікла іклами блошву в сталевій шерсті, Лєна з розмаху жбурляла шматок зачерствілого хліба, проти волі спогадувала Івана, "хіба стерпів би приблудну суку?" І фотокартки в засклених рамках, і приплюсклий обмазучений шкіряний картуз на гвіздку в сінях, і зашкарублі під дротівнею проклишані кирзаки з вичовганими обчасами, і натрамбована сіллю чарка між хатніх шиб — ніщо не скресало від осуду; сіра більмувата зіниця у вікні їла спокій, виганяла на подвір’я, там мати товклася по господарству, з погнутого тазика кидала качкам товчену з грисом картоплю, і Лєна заходила за хлів, за гнійну купу в колихкій лободині, прихилялась головою до жовто-глиняної стіни, плакала на ящику крізь сон, і мухи спивали на крилах носа важкі сльозини.

В полусниві на лежанці мати гукала, "синоню, сину, айди-н води до казана внеси, жом розмерзається в балії, худобу пора поїти, досвіток геть закривавився, вставай, чуєш, сину", день при дні Лєна виносила вівчарці пригірщ охлапів, примощувалась на ящику за гнійною купою, куди не сягало стороннє око, вітер гнув лободину і зсушував сльози, а відчуття неприкаяності шкреблося в грудях, нагадувало ляк перед грозою, коли тулилась від зливи до обзеленених жабуринням стояків мосту біля сухого ставища, каламуть крізь шпарини цідилась за шиворіт, дужий протяг рвав на плечах одежину, буцім затявшись до кісток обгризти дівоче тіло, страх не пускав на рівнину, страх осилював знаття, що усмоктана вітрюганом блискавка от-от жахне в зіщулений гурт пастухів, череда, збившись докупи, бутіла, вгинала морди від обвальних градин, парувала гарячою на здухвинах шерстю, а дітям босі ступні вросли до намулу, грім збатожував землю, хвилина, мить — і суглиниста каламутнява знесе в рівчак на гострокуте каміння; небо розвиднювалось, а звичка до страху не пускала розвісити одіж на вербах, гасати калюжами, видихувати дрижаки і грітись від теплої коров’ячої шкіри.

Сморід гною нагадував надвечір’я, коли брат просив накопати в бляшанку черв’яків на рибалку; дух пшоняної каші з макухою напливав од літньої кухні, кіт, вигинаючи спину, терся об Іванову ногу, продублена риб’ячим слизом торбина шерехтіла в руках, що спаковували на ранок білий налив і закидушку з плескатим грузилом, вона ставила грелі під сідало, він для принади кропив хробачню анісовими краплями, наспівуючи "сідлай, хлопче, вороного, а собі бери другого, та й поїдем, погуляєм, у сусіда побуваєм", за гнулими вербами по леваді мліла заграва, гайвороння млинкувало підвітреною сажею, по лопухах у садку скліла на добру погоду роса, від городів не пахло ще помідорами, ні осінню, ні зимою, ні розгубленою під парканом собачою шерстю; ніщо не вістувало біду.

Хміль весняного тліну холодив груди, дзвенькіт залиплої штиковки об відро — сусіди під лопату садили картоплю, — дзвінке "акиша-га" на курей, ласкавий димок розвітреного курища в садку вгинали дівчину за гнійним кагатцем, хата, здавалось, зорила фотокартками вікон, його погляд світав на причілкових шибках; давно жнивував з комбайнерами, повертався замурзаний, як сажотрус, давно відслужив у танкових військах, не женився зумисне, казав матері, "приведу невістку, а дівчат хто на ноги зіпне, а веранду хто підлатає, а худобину хто вчасно запорає, молода ж спати любить, тра копійчину сестрам до весілля зібрати, нанян-читесь, мам, онуків, аби так що", мати терпіла Іванову самотину однаково, як раніше батькові вибрики, п’яний гомін край грубки, де, розвішуючи на чоботях пітні гонучі, кляв у мать-перемать чортове кодло дітей, "виривають останній бокал пива, якби менше плодилось вас, на "Побєді" царював би, їдрі вашу совість"; мати мовчальним стражданням замолювала майбутню тривогу дітей, рідня увижалася Лєні ворогами, а чужинні люди добрими ворожбитами.

Ще нічого не вирішивши, лишень відчуваючи полегкість від думки про вирішення, Лєна призналась собі, що не витерпить стільки, як мати, котра вставала з першим холодом по підлозі, в грубі розсовувала коцюбою жар, підкидала дровцят, вставала за кожним батьковим хмільним зальотом, середночі, взувши галоші на босу ногу, оббігала сусідів, просила у борг півлітру, ночувала в хліві, не знайшовши й на понюх спиртного, батько пінився, лютував, "нехай твої кості льоха з поросятами жере, нехай ти лопнеш, порісна курва, хлопці приперли зерна, а закропитися нічим, опазорила перед народом", білий день мати увихалась, як хвиля по течії, хилила голову до подушки, коли вітер натомлено зітхав загатою, засинала складена учетверо капа на поренчі дерев’яного ліжка, злипалися очі жару на попелі в піддувайлі, домовик будив у сволоці шашелів, ганяв мишву по горищі, корова збитим рогом спиралась на ясла, дрімала з ниткою зеленої слини на обвислій губі, теля за відгородкою солодко втягувало дух облежаної шерсті та гліцериновий запах жіночих рук від повніючого вимені; мати спала, коли кіт вуркотів на купці покільченої картоплі під припіком, кавалки чорнозему змивались весняним дощем на залізній шкрябачці, від силосної кислятини вивітрювалась батькова брезентуха на держаку вил у хліві, в дитячих портфелях куняла тривога невиконаних на завтра домашніх завдань, чорна зіниця бовдура сльозіла клубками диму, втиралась білим рушником сльоти, вартуючи хату від запустенілого холоду; мати прокидалась, коли під стріхою іржавіли зубці серпа, парувало свіже куп’є кротовин за цегляними зазубринами горідчика, за оксамитовим туманом дорога губилась між степу, домовик на день вкублювався до ластовиного гнізда під причілком, звідки, позіхаючи, оглядав росяний рудий шпориш по подвір’ї в темних протоптах від маминих ніг.

"Пропаща я, навіки пропаща, словом не здужу покаятись, боюся осуду, боюся злого прокльону, мати сумнівається, де правда, де гріх; не бійсь, тоді страх помирає, годі собою пропастити людей, чогось так болить тиша", біль ятрив під лопаткою, наче ватний зруділий від йоду накрутень у гнійній вавці, мати на колгоспному дворі перебирала картоплю, Анна пішла до школи, Лєна перевдягнулась у спортивний костюм, зукоса оглядаючи в дзеркалі своє молоде, біліюче айстрами незасмаглих грудей шовковисте тіло, з перекинутим через лікоть покривалом зайшла до літньої кухні, занавісила вікно — по халупині огніздилась безживна підводна синь — і відкрила обидві конфорки на газовій плиті.