Свято - Пашковський Євген

все одно мене кинув би", вона втирала женьшеневий крем в лице, "я вільна жінка, я нікому нічого не винна", "від душі заспівала, он як?", сів за стіл, присунув попільницю з недопалками, раптова втома насіла на плечі "жінка — це Прометей, прикутий до постелі, — вона маститиме на ніч лице, буде вмиватись студеною водою, аби зникли мішки під очима, вона не продешевить, о нє".

"Як ти посміла зробити це?", "тебе не спитала", дивилась на лілові, терпужком обпиляні нігті, відчувала, що мусить переконати себе, позаяк перед ображеним чоловіком не виправдаєшся, "поцілуй один разочок, останній", "перестань, не видумуй", "не хотіла я, прости", "а хто хотів?", "як мара найшла... ну один раз", легка млість, легкий спокій після вчорашнього болю, близьке примирення в чоловічому зм’яклому голосі п’янили Анну імлою зневаги й молодості, "не хтіла, щоб мої діти різні прізвища мали, встидалися матері, бездушно плодити нові нещастя", "нехай всі будуть щасливі", мовчки слухав, "ну подумай, тобі менше клопоту, ну хіба нам погано", і мовчки згоджувався, безсилий зітнути плечима, позбутись її обіймів, — Анна плакала, сором виставляв поміж ними стіну жалю, не зневаги; від блимоту люстри кафель відливав глянцем операційного кабінету, "ми чисто брат і сестра, постелити на розкладачці?", відтак навіть не мріяв заснути, лежав, бажаючи: нехай темінь і темінь, нехай чорна кров ночі напоїть сумирною дужістю, думки двоїлись, як листя на дереві, коли крізь крону проглядає сонце, і підступала охота лягти на голісіньку землю, обличчям на захід, рілля така свіжа, і смерк закидає лице груддям сутінків, і між приплющених вій помітний краснотал заграви на обрії, і всі тривоги, всі марення передаються траві, конюшині, калачикам, чорніють грудками, і кожна клітина болю проростає вохристим пагоном, "зараз пізно? зараз рано? люди покотом сплять, заховавшись від мороку обличчям до подушок, терзаннями в неміч, — де я?" примарився пошаткований прадід, що з братської могили за руку веде його до верби в кінці маревного шляху, за кручами срібнопіняться води, перебиті тінню від дерева, і босе дитинча біжить тінистим прослідком, наче кладкою, їм назустріч.

За вікном попелів досвіток, Андрій лежав, не близикий землі і далекий небу, доки знов не закимарив: вибух основного купола, тиша, видно стьожку ріки, щетину осіннього лісу, далі на грудях сюрчить висотомір-автомат, який за півтисячі метрів до тверді викидає убивчу запаску, заплутує стропи, гасить обидва куполи, вужче й вужче зашморгується обрій, спалахує сталевою синню ріка, а він молить долю, аби плюхнути вглиб осеніючої мертвої течії, — Анна спала, коли він пригнітив попільницею на столі потертий червінець, розрахунок за співжиття, "підпряжусь до Сави, я однаковий невдаха, як і він, як і його друзі — хіба не втішатиме спроба стати людиною?", зайшов поснідати в малолюдне кафе; смерділо рибою, тухлими віхтями, чадом пригорілої на кухні підливи, повз вікно жінка котила коляску і поправляла ковдру на немовляті; Андрій згадав про зустріч на головпошті, подавсь до метро, і ескалаторний гул ковтнув його кроки.